Глава 30

Бориславові здавалося, що він чує дивну музику, звуки все ще начебто були далеко і близько одночасно - дивні жінки у темному одязі танцювали, кружляли навколо нього, але він не міг роздивитися їхніх обличч. Ритм танцю все пришвидчувався, вони кружляли, нависали над ним, він простягав руку, але вони зникали, розчинившись у повітрі.

  - Я мабуть помер… - Подумалось Бориславові - Але де ж я, все – таки, у варязькій Валгалі, чи у вирії моїх предків? – Дивно, але він міг опинитись і там, і там, бо свого часу в ньому жили одразу дві особистості…

Тим часом музика, яка чомусь віддалилась, знов стала голоснішою. Аж ось одна з танцівниць наблизилась до нього і скинула своє чорне покривало, яке так завзято кружляло до того - смаглява шкіра, чорне, немов смола волосся, що стирчало на різні боки, білі зуби у привітній посмішці...

 - Якщо я помер і це вирій, то тут не так вже і погано! – Здивовано подумалося Бориславові…

 Він почув печенезьку мову - Мамо, мамо, твій урус розплющив очі! - Наче здалеку почувся дзвінкий дівочий голос, хоча дівчина стояла прямо над ним…

 - Хвала богам, йому вже значно краще! - Полегшено зітхнув жіночий голос, що теж наблизився до нього - Він житиме! Наш ритуал танцю для прикликання духів вітру та степу таки допоміг, а інакше не могло і бути!

Наступного дня Борислав прийшов до тями, він довго і з подивом роздивлявся навколо - це зовсім не було схоже на вирій, він лежав на підлозі в юрті, що була щільно вистелена овечими шкурами. Тонкий запах кумису лоскотав йому ніздрі. Він скинув з себе ковдри і спробував підвестися - різкий біль пронизав усе його тіло, він облишив кволу спробу і голосно застогнав. Його стогін був почутий, в хижу заглянула дівчинка років десяти...

 - Мамо, мамо, він опритомнів! - На її крик прибігла висока, як на печеніжинку, жінка. Трішки худорлява, але гарно складена, із густими чорними бровами, жовтуватим круглим обличчям, допитливими карими, але дещо бігаючими, божевільними очима. Чорне, мов смола, волосся прядками спадало на її темне, обвіяне всіми степовими вітрами обличчя. Ростислав розумів їхню мову, ще до набігів він бував у їхніх стійбищах, хоча говорив дуже погано.

 - Ти все ж прийшов до тями, а інакше і бути не могло! - Гордовито вимовила дивна жінка - Духи степу і вітру почули мої молитви та переказали їх богам!

Борислав спробував підняти голову, але тіло озвалося пронизливим болем - Хто ти така і чому я тут? - Насилу вичавив із себе він. Спочатку жінка вишкірилась божевільною посмішкою, потім мовила

 - Я - Акне, дружина Шаруха, мій чоловік… - А потім вона закрила обличчя руками, вочевидь поринаючи в болісні спогади, здавленим голосом, продовжила – … не пережив останньої битви і… помер у мене на руках. Я власноруч спалила його тіло… а потім пішла на поле бою, щоб забрати в мертвих те, що їм не потрібне… після того, як наші воїни добили поранених. Та тебе вони не зачепили, бо вирішили, що ти вже мертвий. Але я знала, що це не так! Бо напередодні послали мені сон, в якому боги пообіцяли повернути Шаруха! І лише побачивши тебе, я зрозуміла, що боги і мій чоловік посилають тебе замість нього! І я знаю, що це воля верховного Тенгрі і її слід поважати! А шаман хоч і назвав мене божевільною старою, та сказав… що людина, в чиєму тілі жило дві душі позбавить мене від моїх страждань – за страждання – зрозуміло, за дві душі… не знаю, що він мав на увазі. Та мені байдуже, але я дуже хочу і вірю, що після твого чудесного зцілення духові мого чоловіка є куди повернутися, він… має вселитися в тебе і ми житимемо, як завжди і жили! - Останню фразу Акне випалила впевнено та напористо, як все робила в цьому житті, але тут не було зрозуміло, чи це її божевілля руха нею, чи просто велике кохання до померлого чоловіка та величезне бажання повернути його, чи те і те разом…

 - Але ж я не твій чоловік… - Спантеличено прохопився Борислав.

 - Байдуже, я вірю, що колись ти ним станеш… - Затято торочила своє Акне -  Його дух колись повернеться до мене і, щоб йому було куди вселитися, він вселиться в тебе! – Ось, що мабуть значили шаманові слова про дві душі! – Зараз в її очах світилося справжнє, геть не вигадане божевілля…

 - Вочевидь шаман вирішив не сперечатись з цією навіженою… - Подумалось Бориславові - А я тепер цілком у її владі… - Борислав замовк і отетеріло дивився у стелю, якщо нею можна було назвати оббитий козячими шкурами верх хижі.

 - Отже тепер у мене в тілі має жити ще й дух померлого печеніга - цього мені тільки бракувало! - Він внутрішньо посміхнувся  – Я не дуже в це вірю, але після всього того, що зі мною сталося, тепер навіть вже починаю сумніватися…

 Перериваючи його невеселі думки почулося - Я називатиму тебе Шарух, тепер це твоє ім'я! Шаруху, любий, хочеш їсти?

Від несподіванки Борислав здригнувся, а потім ламаною печенізькою мовою Борислав спробував переконати її - Акне, послухай, я не твій чоловік, твій чоловік помер, мене звати Борислав… і так, я дуже хочу їсти!

  - Ну, якщо хочеш їсти, то маєш бути Шарухом… я не годуватиму чужинця, який, можливо, його і вбив… а зараз знущаться з мене! - Акне з почуттям у великих божевільних очах поглянула йому у вічі.

Борислав відчував, що шлунок прилип йому до спини, він почувався так, що зараз з'їв би ведмедя!

 - Добре, Акне, добре, я твій Шарух і дуже хочу їсти!

 - Ну так би і зразу! Ось, сідай любий, підсовуйся ближче - ось смачний суп із кінського м'яса - тобі обов'язково треба поїсти гарячого! А ось - свіжий хліб, що я спекла з борошна, що його виміняли у полян на коней… А ось цілий глек із кумисом, він підтримує сили, а це тобі зараз дуже потрібно…

 Насилу стримуючись, шоб не застогнати, кривлячись від нестерпного болю - його рани трохи загоїлись, але ще дуже боліли, тож він підповз до імпровізованого столу і став жадібно їсти густе варево, що було подібне до куліша, але називалося юшкою… А потім свіжий кумис благотворним теплом розливався по його горлу. З'ївши все до крихти Борислав, почувався набагато краще. Поки він їв, зайшла дочка Акне - Гула і роздивлялася його так, наче ніколи не бачила. Її дивував та трохи лякав цей чужинець, про якого мати сказала, що тепер він її батько, хоча вона і добре знала, що це не так, та боялася сперечатися з божевільною матір`ю, яка після загибелі батька стала ще божевільнішою…