Глава 28

Лава здригалася і хиталася, як раз по разу кочовики набігали і вивергали на неї всю міць своїх коней, мечей і стріл, але та все ще стояла…

 - Відходимо браття, відходимо до човнів, Свенельд ось-ось з'явиться, треба протриматися ще трохи! - Говорив Святослав, хоча і сам уже не був так в цьому впевнений, бо щось не схоже було, що Свенельд дуже поспішає… Борислав стояв неподалік від князя, він бачив, що лава з щитів прикриває його, повільно відходячи. А коли лава стала, затиснена човнами і Дніпром з одного боку і печенігами з іншого, Святослав подумки вилаявся - Свенельде, де ж ти, клятий вилупку? Зараз саме час вдарити їм у спину! Він дослухався, чи не чутно бува бойового рогу в далині, але крім шуму битви не почув геть нічого.

 - Браття, Свенельд вже на підході, задамо цим гадам доброї прочуханки! – І як би сутужно не було, воїни все ще вірили йому, б'ючи мечем об щита вони пішли у свій останній і лютий бій…

 - Покажемо цим боягузам із чого зроблені руси, поляжемо всі, якщо на те буде воля богів, та не посоромимо нашої зброї! - пролунав громовий голос Святослава і руси, мов навіжені, кинулися на ворогів. Вони билися, як скажені, на якусь мить вони не тільки зупинили печенігів, а навіть змусили їх відступати… Та їх було вдесятеро меньше і навіть їхній героїзм і відвага не могли тривати вічно... Вони втрачали сили, на місце одного вбитого печеніга ставало п`ятеро і незабаром все мало бути скінчено і тільки тут Святослав остаточно зрозумів, що Свенельда, мабуть, вже не буде... А це означало кінець… Святослав поглянув на своє військо, або на те, що від нього лишилося - лаву було зламано, окремі групи русів завзято чинили опір, але, як бурхливе море оточує поодинокі острови, так дикі юрбища печенігів поступово затоплювали кожен із них… Саме час був князеві звернутись до своїх богів…

Тепер Святослав не надто вірив, що вони спроможні врятувати його та його людей… Він так гаряче молився їм у Болгарії та Візантії, приносив такі щедрі жертви Перунові та Даждьбогові та Торові і що? Вони були глухі до його молитов, чи то просто не здатні боротися з могутнім богом ромеїв… Чи не вперше в своєму житті він мав визнати тую могутність і те визнання бісило його не менше, ніж наближення власної загибелі, яку він ніяк, жодним чином не міг відвернути… І зараз, перед лицем неминучої загибелі, він шкодував лишень про одне – що не може сказати Малуші те, що ніколи не казав до того, а саме як сильно і як завжди він її любив та бажав, але, на жаль, так і не спромігся їй це сказати, бо надто гордим і себелюбним був…

 А Борислав був та бився пліч-о-пліч із князем. Останні місяці та дні він заслужив повагу князя, добре вистежуючи печенігів, тож князь наблизив його до себе. Навколо них один за одним падали воїни… аж ось вони лишилися самі у колі ворогів, притулившись спина до спини.

І тоді зраджений князь, побачивши, що порятунку годі й шукати, кидає щит, обома руками стискає меча і відчайдушно кидається у свій останній бій, вирішивши забрати з собою якомога більше підлих ворогів... Залишений без захисту з тилу, Борислав теж біжить уперед, тому що зараз його примарний порятунок тільки у русі, він кидає сокиру і проломлює череп найближчому печенігу, наступному встромляє меча прямо в черево… але тут його збивають з ніг… Важка булава розбиває вщент його дерев`яний шолом, та він вже не відчуває ударів, що сипляться на нього з усіх бокі. Морок і пітьма всеціло огортають його розум…