Глава 27

Свенельд сидів у засідці, тим часом спостерігаючи, як дніпрові хвилі б'ються об пороги, як вода з гуркотом набігає на них і розбивається і піниться і кружляє у смертельних коловоротах, а потім все повторюється знову і знову...

 - Так і те кляте життя… - Промайнуло в його голові – Його, мов ту піщинку кидає у вир, весь час б`є об темні пороги вічності… а ми переконані, що весь час ходимо по якомусь там колу, чи то колу наших страхів, надій і сподівань, чи то щось дуже схоже на те… Але все повторюється знов, ми знову думаємо, що щось можемо, що від нас щось залежить, а насправді є просто заручниками долі, і з кожним своїм кроком просто ближче стаємо до холодної безодні вічності, чекаючи поки вона поглине нас і засмокче у свій темний вир…

 Він не надто вірив у грізних скандинавських чи слов'янських богів. За своє довге суворе життя воїна він бачив чимало битв та безліч смертей, але ніколи, за жодних обставин вони не приходили до нього навіть у снах, як іншим чи для того, щоби допомогти, чи просто голову поморочити… Але воїни вірили у їхню всемогутність, тож і він мав зважати на це... У що він справді вірив до цього часу, то у свій обов'язок перед князем, якому досі вірно служив, тож як же важко йому було приміряти на себе одяг підлого зрадника… Він же служив його батьку, Ігорю, потім його матері, Ользі. А тепер ось, він мав зрадити їхнього сина, свого князя!

 Він, звичайно, знав Святославові слабкості - його гордість і пиху, постійне непотрібне наражання на небезпеку себе та інших і часто небажання рахуватися з голосом здорового глузду. І завжди думав, що Святослав або безмежно звеличить, або стане погибеллю для свого народу. І зараз більше скидалося на останнє…

 Та тим не меньше це був важкий вибір - з одного боку рідна онука - єдина втіха і розрада в його житті, з іншого боку князь, якого він завжди захищав і був для нього надійним захистом та опорою, та який був не надто вдячний за це… Зараз він намагався зробити останню спробу врятувати князя, не дивлячись ні на що - відмовити його розділяти військо, а йти всім разом, обійшовши пороги на вцілілих після зимівлі конях, завантаживши їх тією здобиччю, що вони могли підважити та потягти…

 - Але ж так ми зможемо взяти лише малу частку усього, що мамо і що по праву наше! - гнівно відказав Святослав  - Ти що, воєводо, намагаєшся поставити під сумнів моє слово? – І схопив сивочолого воводу за грудки… Цим останнім вибухом гніву та зневагою, а ще небажанням слухати розумне від того, хто не дивлячись ні на що все ж намагався залишитись йому вірним слугою, князь сам підписав собі вирок…

 І ось тепер Свенельд, як наказав князь, разом з двома довіреними особами чекав у, так би мовити, засідці... Якщо з'являться печеніги і обсядуть Святослава біля порогів, де він з малою дружиною вантажитиме здобич на човни, а вони обов`язково так і зроблять, то князь відправить до нього свого посланця. А Свенельд пошле свого до основного війська і вони вдарять по печенігах з двох боків, візьмуть їх у лещата і розіб'ють наголову – такий був «таємний» князевий план...

 - Свенельде, дивись! - Вигукнув один з супроводжуючих - здіймаючи куряву, понад Дніпром на всі сили до них мчав посланець, незабаром він був біля них.

 Зіскочивши з коня, він підбіг до Свенельда та запиханим голосом - Воєводо, час йти на допомогу, князь обложений з усіх боків, він довго не протримає...

Остання його фраза була заглушена булькотінням крові в його горлі, якою він захлинався, коли Свенельдів меч простромив йому черево.

 Наступною була черга першого супроводжуючого, що з осоловілим обличчям дивився на те, бо стояв за плечем воєводи… Свенельд різко розвернувся і меч розпанахав його від плеча до пояса. Побачивши те, останній супроводжуючий кинувся бігти, але теж далеко не втік… Бо Свенельд на всі сили жбурнув двосічного прямого меча, той пробив нещасному спину і виліз спереду на добрих півметра - не дивлячись на свій досить поважний вік Свенельд майстерно володів мечем та не гірше за князя…

 Витерши сорочкою лезо меча, Свенельд подивився вдалечінь, в той бік, де йшов запеклий бій. Його обличчя спотворила гримаса огиди від того, що він зараз робить, але він витер рукою спітніле чоло... А потім легко, мов той юнак, скочив на коня і поскакав геть…