Глава 26

Хан Куря, величний печенізький хан, гроза всіх тих, хто межує з його просторими володіннями, слава про якого рознеслася далеко поза межами рідного Дешт-і-Кіпчака, широкого та вільного степу, сидів на вишитих дорогих пухких подушках і дещо недовірливо дослухався до Кнута, що стояв навпроти… Ханові вже давно було за п`ятдесят, він чимало побачив в цьому житті – і смерть рідних братів та дядьків, яких він сам і стратив, він і зараз чув їхні передсмертні благання та прокльони, і ненависть всього світу після того… Тоді він вважав, що бореться не лишень за владу, а й за власне життя, тож вважав, що ті жертви цілком виправдані, недарма його ще не старе обличчя було геть все вкрито зморшками, жовтувата шкіра висіла мішками під очима… Він вважав, що ніколи в житті не буде йому подарунків від долі – тільки те, що він візьме власними сильними руками… Та зараз все скидалося на той самий дарунок – хоча зі своєю вічною підозрілістю та обережністю він ще не вірив власним очам та вухам - зорі зійшлись і все якось занадто добре, щоб бути правдою… Київські люди, разом з княгинею, просять  йому допомогтипозбутися князя-самодура і не просто просять, а дають йому за це аж півскрині золота!(Інші пів скрині, звісно, опинилися у підприємливих Претичевих та Кнутових руках) До того ж воєвода Свенельд - перший князевий радник та оборонець, виявляється, тепер разом із ними! Коли візантійці привезли трохи золота та сувору настанову з аналогічним, так би мовити, «проханням», то задача була набагато складнішою, якщо взагалі здійсненною… Бо він повинен був мати справу зі Свенельдом і його найвідбірнішим військом і результат цієї битви був досить непередбачуваним…

Та його недовірливий розум як завжди шукав якийсь підступ – за чим тут все-таки ховаться ворожа пастка...  Але чомусь не схоже на те... Все виглядає так, що він взяв візантійське золото, на додачу золото княгині, а потім ще й отримає величезну Святославову здобич після того, як розіб'є його невелику дружину, що охоронятиме човни зі скарбами! Врешті боги, начебто прихильні до нього, але Куря сказав собі, що слід принести щедрі жертви степовим духам та скіфській бабі могутньої Матері Землі, щоб все і справді пройшло так, як заплановано…

Ніби прокинувшись від власних думок, він поглянув у червонуваті примружені Кнутові очі - Як я маю пересвідчитись, що все це не пастка? Що Свенельд не вдарить мені у спину, поки я розбиратимусь зі Святославом!

  - Не турбуйся про це! - Упевнено вишкірився рудою мордою Кнут – Я стану твоїм заручником… А Княгиня Предислава дає своє слово  - у неї в заручниках найдорожча для Свенельда людина, його рідна єдина онука, тож він точно зробить те, що має!