Глава 23

На порозі своєї спочивальні стояла Придислава з перекривленим лицем, в чорних, майже відьомських очах горіла дика лють та образа - Ти що, списш з нею - зі своєю нянькою? Ти знаєш, що наш шлюб освячений моїм богом і твоїми богами? А ти вирішив зрадити мене, свою законну дружину, з цією хвойдою, та ще й рабинею?(Придислава прекрасно знала про Святославові розваги з покоївками, але чомусь саме зв`язок з Малушею викликав в неї таку дику лють – чи не тому, що вона прекрасно знала, що той в неї закоханий?)

 - Не називай її так! - Те, що він так довго намагався сховати, вирвалося назовні, Святослав відвів очі, старі призабуті образи, що він прагнув сховати за силою звички знов виринули назовні, зараз дружина дуже його бісила та дратувала... І тут згадалося те, що не можна було забути - Так, вона його законна дружина, але його примусили одружитися з нею і він насправді ніколи її не любив!(Як,в принципі, і вона його, просто вона вважала, що Святославове життя не має бути легким – бо ж її власне життя ніколи не було таким! Та вважаючи свою дружину просто тупим ревнивим стервом, так недооцінюючи її, за це Святослав заплатить дуже дорогу ціну…)

 А Предислава продовжувала - А хто ж вона? Усього лиш рабиня, та ще й шльондра, яких світ не бачив! А ти відповіси за те, що заподіяв мені! Я заберу твого сина до Угорщини, до батька, я... - Святослав підскочив до неї та міцно стиснув їй лікоть свою, вже досить сильною рукою - Закрий свого гнилого рота, кляте стерво, нікуди ти не забереш Ярополка! І не смій його сюди приплітати!

Предислава з силою вирвала руку, в гніві вона плутала слов'янські і варязькі слова з угорськими, потім була довга промова, вочевидь лайка, угорською. Що саме вона говорила, Святослав не знав. Потім не стримуючись, вона почала голосно волати, а ще намагалася чи то вдарити, чи подряпати його… На її крик прибігли слуги, та Святослав злобно зиркнув на них - Пішли геть, я сказав!

Предислава на мить припинила кричати -Значить я йду до твоєї матері… нехай вона подивиться, що за виродок її рідний синок!

- Не смій її тривожити, вона ще дуже хвора! – Зашипів Святослав…

- Та вона має знати, що за клятий блазень її любий синок! - Кинула вона і прошмигнула повз Святолава зі світлиці...

 - Стій, ти нікуди не підеш! - Вихопилося у Святослава, але вже було пізно, бо він не встиг перейняти її…

Предислава мов шторм увірвалася до Ольжиної світлиці, коли Малуша сиділа, тримаючи княгинину руку в долонях… І та дивилася на неї своїми хворими, але добрими і люблячими очима… Коли двері різко заскрипіли і з гуркотом розчинилися, то обидві здригнулися.

 - Клята шльондро! Ольго, ти пригріла підколодну змію на своїй шиї! Заберися звідси, клята гадюко, очі б мої тебе не бачили!

Малуша спалахнула, потім знітилася, почервоніла, вклонилася і швидко вибігла за двері…

  - Твоя дівка вважає, що може спати з моїм чоловіком, якщо їй так заманеться! – Запально вигукнула Предислава - Я більше того не терпітиму і не терпітиму її тут!

Зараз Ользі явно було не до Придиславиних істерік, вона була ще дуже хвора та слабка, а її голос був таким тихим, наче доносився звідкісь з глибокого глухого підземелля, та вона мусила відповісти…

  - Вона не заважатиме тобі, не переймайся… - Ледь чутно промовила Ольга - Я сьогодні ж відправлю її назад…

 - Не сьогодні, а зараз, я хочу, щоби ти відправила її прямо зараз!

 Тихий і слабкий, але тепер владний голос відповів їй.

 - Придиславо, ти що, забула з ким розмовляєш? Я - княгиня, мати твого чоловіка! Ця дівчина - не загроза для тебе… а тепер вийди… я маю трохи перепочити…

Ображена Придислава вискочила з світлиці і ляснула дверима. За кілька хвилин в світлицю зі схиленою головою зайшла Малуша. Ольга підвела на неї стомлений погляд своїх хворих очей.

  - Підійди… - Вичавила вона з себе, а Малуша підійшла несміло…

  - Як ти могла? – Тим самим тихим голосом шепотіла Ольга - Ти ж таки зрадила мою довіру... ти думаєш чому я забрала тебе звідси два роки тому?... - Ольга зупинилася, їй все ще важко було говорити, але вона продовжила – Твої почуття до Святослава… - я переконана вонив тебе є – Зашепотіла вона - …не мають ніякого значення… - Як колись не мали мої почуття до Інгвара, коли мене видавали заміж за нього… - Позіхнула Ольга – Якби ти лишилася древлянською княжною, то добре б це знала, що дівчата, так само як і хлопці з княжих родин геть не владні над своїми почуттями… - Угорський король – Який би особисто мені він не був огидний – Відвернулася Ольга - Наш природній важливий спільник… він допомагає нам стримувати ляхів на заході… і, здавалося, дуже любить свою дочку, хоча я і не впевнена в цьому… Я бачила, що мій син небайдужий до тебе… і саме тому відправила тебе подалі… щоб ти не плуталася у них під ногами… А тепер, тепер ти маєш негайно поїхати звідси! І це так ти відплатила… за всі роки турботи та піклування про тебе!

 - Але я люблю його! - Вимовила Малуша крізь сльози.

 - Що є любов якоїсь рабині?... Ти - ніхто, ти - пусте місце… а з-за твоїх вибриків Предислава може забрати дитину і повернутися до короля-батька… він розірве угоду з нами… ляхи нападуть на безборонні рубежі!... А в нас саме зараз через те… що два роки був неврожай… панує голод, ширяться хвороби… і наразі нема боєздатної армії… щоб захистити навіть Київ! Іди Малушо, і не повертайся! Забирайся з моїх очей… забирайся з палацу… щоб я тебе більше не бачила!...  – Опустивши голову, Малуша пішла до дверей, жалібно приплакуючи.