Глава 22

Князь Святослав сидів на березі Дніпра і пильно вдивлявся у марево, що здіймалося над першим дніпровим порогом. Рев і гуркіт було чутно на багато кілометрів в окрузі, вода лилася на всі боки, шипіла, пінилася, розбиваючись об граніт, виблискувала усіма кольорами райдуги. Старі люди казали, що пильно вдивляючись у те марево, можна побачити своє майбутнє, та князь не бачив нічого, лишень темну воду, піну, бризки, та густий водяний туман, що здіймався навсібіч…

І Святославові видавалося, що саме так і пройшло його буремне, але таке коротке життя, воно вирувало, мов ця неспокійна вода, шипіло й виривалося з усталених природою меж, розливаючись широко і затоплюючи близькі та далекі землі, мов ті могутні пороги вічності...

Він все життя ганявся за своєю мрією, вічний неспокій змушував його турбулентну душу кидатися з однієї країни до іншої, з однієї битви до іншої, ніколи не зважаючи на страждання та горе, що лишав його меч у підкорених землях... Але здається що колесо долі зробило оберт, фортуна полишила його і він тепер сам відповідатиме за страждання і біль, що так довго сіяв навколо себе.

 Але він не вважав себе підкореним, а свою справу безнадійною... Бо в нього ще лишилося близько двадцяти тисяч воїнів. Проте цілі дві тисячі померли від ран і хвороб, не переживши зимівлю на Білобережжі, де він був змушений стати табором… Дніпро вже замерз, а шлях по суходолу перекрили печеніги, пройти пороги до зими не вийшло, бо ослаблене і до того ж переобтяжене великою здобиччю, (яку вони згідно з умовами миру з ромеями мали право забрати – вочевидь це теж було візантійськими хитрощами, безкоштовним сиром у ромейській мишоловці ), а військо русів розтяглося і зібралося докупи лише на Білобережжі...

 А проходити пороги малими силами було самогубством. Зимівля виявилася дуже важкою - голод і хвороби змучили воїнів, вони все більше ремствували на князя. Багата здобич більше не гріла їхні серця, а зимовий холод забирався у всі щілини, хвороби косили товаришів, поранені стогнали і помирали у них на очах...

 Святослав відчував, що назріває бунт і тому з полегшенням зітхнув, коли тепле весняне сонечко зійшло і розтопило сніг, а потім лід, даючи надію змученим серцям. Але все ж він мусив стерегтися, адже тепер не довіряв навіть найближчому оточенню… Єдина людина, якій він беззастережно довіряв, був воєвода Свенельд, що довгий час був йому за батька. Його єдиного він не міг запідозрити ані у змові, ані у зраді… Та й до нього він теж не сильно дослухався... Але не дивлячись ні на що Свенельд все ще хотів врятувати нерозважливого князя та казав йому – Послухай мене, княже… Обійди пороги на конях, бо стоять на порогах сила-силенна печенігів і несила тобі буде здолати їх…

 - А як же здобич? А як же все, за що ми билися і втратили стількох товаришів?!

Бо обійти пороги на конях означало кинути левову частку награбованого печенігам, щоб печеніги не переслідували їх, а князеві з малою дружиною, на кого вистачить коней, тих що ще лишилися, яких не з'їли голодною зимою, вночі обійти пороги і йти на Русь, рятуючи своє життя… А решта війська  - це вже як боги вирішать - проб'ються вони чи ні крізь печенізькі заслони, чи кістьми ляжуть усі…

 - Ні, цього не буде! – навідріз відмовився Святослав, він особисто перевозитиме скарби Дніпром… а тим часом вірний Свенельд покаже печенігам де раки зимують! А слідом з рештою війська приєднається до нього. Бо він могутній володар, а не жалюгідний боягуз, щоб з'явитися в Києві без нічого, без тих доказів своєї могутності, обдертий і переляканий, рятуючий своє нікчемне життя… Бо ж  народ напевне запитає - заради чого він поклав стільки людей і скільки ще це все триватиме? Так що скарби, награбовані у Візантії та Болгарії - то єдиний козир, що в нього ще лишився, аби втримати людей від повстання та бунту...

 Святославові думки перенеслися до Києва, він подумав, що може даремно так зневажав спокійне життя у своєму палаці? Може як все скінчиться, то якийсь час побуде там, відпочине, поспілкується зі своїми жінками та дітьми і, хоч він ніколи цього не любив, на якийсь час займеться впорядкуванням державних справ? І обов'язково приділить увагу своїй дружині Придиславі. Може даремно він так часто нехтував нею та суворим бував до неї? – Святослав аж вишкірився від того – бути приязним до тої лярви – це ж треба які дурні думки бувають після таких важких поразок та подій! (Князь не надто любив свою дружину, а вона відповідала йому взаємністю…)

Але в нього є ще й сини, а це геть інше… бо вони його плоть і кров та продовження на цій грішній землі… Тож він пошле по Володимира у Новгород, Олега у Вручій, разом з Ярополком вони зберуться у палаці і поговорять по-сімейному. Бо ж вони одна велика родина! Потім поговорять про справи, сини розкажуть йому, що в них на думці і чим взагалі живуть… А він розповість їм про далекі подорожі і країни, про величні битви та перемоги, що навіки покрили славою його ім'я. Він любив своїх синів… Звичайно, Ярополк і Олег завжди були ближчі до нього, але й син ключниці Малуші – байстрюк Володимир не був зовсім позбавлений батьківської уваги… Малуша… Добра душа і щире серце…

Вона пробачила всіх тих, кого мала більше всього світі ненавидіти… Чітко, як в дитинстві у палаці він побачив її миле, завжди приязне усміхнене обличчя, що нагадувало йому сонечко навесні, ніжні такі лагідні руки, що проте не цуралися найтяжчої роботи, довгу густу русяву косу, що так приємно лоскотала його, коли вона допомагала йому перевдягтися, абощо… Та звісно гнучкий дівочий стан, який він так сильно хотів тримати – тримати і ніколи не відпускати…

Вона була на кілька років старша від нього, він зростав у палаці під її пильною увагою. Вона була йому спочатку як старша сестра…Та потім все змінилося, Святослав зростав, у підлітковому віці він почав звертати на Малушу увагу, як на жінку, тоді йому було 13, а їй 20...

Змалечку вона доглядала його і для нього з самого дитинства вона була йому навіть ближче, ніж мати, що була після смерті батька надто зайнята державними справами, щоби приділяти йому належну увагу… І то не дивно, що Малуша стала для нього уособленням жіночності і краси. А потім він подорослішав, він вважав, що був готовий завойовувати цей світ… і свої завоювання планував почати саме з неї! Бо хотів показати, що він вже чоловік і безперечно вартий її уваги, а не дитина, з якою вона бавилась і гралася, доглядала і пестила! Та Малуша на жаль не сприймала його інакше, як свого молодшого брата, чи так здавалося і тоді він вирішив показати їй де її місце, що він княжич, а вона всього лиш його рабиня! Він почав говорити матері, що їхня ключниця намагаться його принизити, щоб вона завжди примушувала її виконувати найбруднішу роботу… Та коли і це не подіяло, то він вигадав та сказав матері, що їхня ключниця намагаться його звабити, хоча все відбувалося з точністю до навпаки, тому вона повинна негайно забратися з палацу...