Глава 21

Воєвода Свенельд сидів у своєму наметі і пильно роздивлявся чоловіка, що сидів навпроти. Того звали Кнут і до цього часу вони були незнайомі. Маленьке пацюче обличчя, бігаючі очі, начебто улесливі слова, за якими прихована погроза.

  - Свенельде, київський люд високо цінує тебе, ти - уславлений полководець, вкрив себе невмирущою славою! Але, прошу тебе, будь-ласка, замислись на мить - князь Святослав губить нашу землю, з його провини Київ було віддано на поталу печенігам і лише диво врятувало його від розграбування та повного знищення! Подумай, чого вартий такий князь, що поміняв свою славну столицю на якесь болгарське селище?

 Свенельд навіть не дочекав, поки прибулець закінчить говорити, він наполовину витягнув меча з ножен і скочив з місця - Це зрада, пацюче! Як смієш ти говорити подібне? – А потім витяг меч повністю та приставив його до горлянки нахабного візитера.

 - Легше воєводо, легше! Вб'єш мене і наші люди у Києві знатимуть, що ти проти нас, а шкода... - Прибулець пальцем потроху відсовував лезо від своєї шиї.

  - Ну то й що, зраднику, твоє життя не варте нічого… - Прошипів Свенельд і ще дужче притис лезо до його горлянки, що аж порізав шкіру і жирна крапля крові стекла по напруженій Кнутовій шкірі…

 - Воєводо, заспокойся, вб'єш мене і нічого не будешь знати… наприклад… чи все добре та як почуваться… твоя чарівна онука Лель… - Через силу прохрипів Кнут.

 Згадка про Лель була наче грім серед ясного неба, Свенельд на мить напружено застиг, а потім, стиснувши зуби, поволі опустив меча…

 - Так вже краще, воєводо… - Витерши шию, пацюча морда з коротко стриженими вусами, що стирчали, дивилася на нього з кривою, всерозуміючою посмішкою.

 - Що з нею? – Свердлив очима пацюка Свенельд - Чому ти це сказав?

 - Поки що з нею все добре… - Хитро всміхнувся Кнут - Вона ходить до лісу по проліски з чарівними полянськими дівчатами, ми наглядаємо за нею… Бо не хотілося, щоб з онукою такої уславленої людини сталася якась прикрість… Ось тобі, до речі, її золотий ланцюжок, вона загубила під час гульок та забавок з дівчатами…  - Удавано лестиво продовжував він, натираючи пальцями горлянку, на якій лишились червоні сліди від Свенельдового меча.

Тримаючи в руках, воєвода уважно розглядав ланцюжок Лель, а потім похитав свою сивою головою, а Свенельдове обличчя прийняло замислений вираз, потім білі брови зійшлись на переніссі – він хотів щось різко сказати – та тут тужливі почуття враз охопили його - він любив свою єдину онуку більше всього на світі. Думка про те, що їй загрожує небезпека, була мов та отрута для його серця…

 - Вона таке миле безневинне дитя! - Гірко думалось Свенельдові - Крім мене ніхто у цілому світі ніколи не захистить її!

Двоє Свенельдових синів полягли у бою, другий навіть не встигнувши одружитися... А в старшого лишилася єдина дочка - Лель. Був ще третій, наймолодший син Лют. Але Свенельд завжди звинувачував його у загибелі старших синів, як він думав той утік з поля битви, лишивши поранених, але ще живих братів напризволяще, тобто помирати…

 - Якщо хоч одна волосина впаде з голови моєї онуки, то ти пошкодуєш, що на світ народився! - Проричав він у вухо Кнутові, попередньо вхопивши того за рідкі коси та притягнувши до себе.

 - Не турбуйся, воєводо, все з нею буде добре, не переймайся… - Хижо вишкірився Кнут, насилу звільняючись від міцних Свенельдових обійм - Але ти маєш виконати деякі наші умови…