Глава 18

Та на Ростиславову біду його співвітчизники, що довідалися про хрещення, та, м`яко кажучи не прийняли його… Бо тепер для більшості своїх власних людей він став клятим вилупком, що продав свою душу ромеям, і навіть християни, які теж були серед русів, теж дивилися на нього скоса, вважаючи, що вибір Ростислава не був вибором,вочевидь він зробив його заради певної вигоди… Та ті хоча б мовчали, а інші… Особливо знущався з нього Освальд - великий білобрисий вікінг, що люто ненавидів християн, він хижо шкирився на Ростислава і казав - Ростиславе, ти підлий та підступний зрадник! Тепер ти служиш богові наших ворогів? А наших рідних богів ти вже забув? А скільки товаришів ми втратили через підступи того підлого ромейського бога?

Спочатку Ростислав не хотів ув’язуватись у суперечку, та невігластво та тупість власних людей чимало засмутили його, а Освальд просто висловив загальну думку – Ростислав і справді вирішив, що він зможе переконати їх…

  - Освальде,  добре подумай, а що дали тобі твої боги? Тільки ненависть, злість, гіркоту поразки і втрату багатьох товаришів! А Бог ромеїв навпаки показав нам свою могутність, знищивши наше до того непереможне військо! До того ж не забувай, це ми прийшли на їхню землю, порушивши всі домовленості, що ще покійна княгиня Ольга укладала! Наш князь був нечувано зарозумілим і був покараний за це! А з ним і ми, і наші боги!

 При згадці про покійну Ольгу Освальд хитро вишкирився, бо майже всі у війську русів знали про його зв'язок з покійною княгинею… Але при згадці про князя і поганських богів, його обуяв гнів, він аж підскочив із криком – Ти, княгинина підстилка, ти смієш ображати наших богів і князя? – А потім цей білобрисий покидьок вигукнув – Браття… вбиймо цього ромейського посіпаку! – І з кулаками кинувся на Ростислава. Колишні бойові друзі і товариші, чи ті, кого він вважав такими, обступили Ростислава з усіх боків і погрозливо наближалися - хтось взяв до рук каменя, хтось - палицю.

 - Підлий виродку! Ти зрадив нас, зрадив віру батьків і насмілився вихвалятись цим! - Чулося звідусіль – Вбиймо цього клятого пса, що, падло, знайшло собі нового господаря!

Першим був удар каменем по потилиці, ззаду, і світ перед очима Ростислава поплив… потім було ще багато ударів палицями, руками і ногами, бо кожен хотів покарати зрадника, так, наче той був винен у всіх негараздах, що їм прийшлося пережити… Але він всього цього вже не відчував… Зачувши галас, прибігли кілька охоронців-ромеїв - Що тут діється?

Розігнавши канчуками натовп, вони побачили скривавлене тіло, розпластане на землі, а натовп швиденько розбігся…

 - А цей вже, здається, готовий! - сказав один з них, бачачи тіло, що лежало у неприродній позі.

 - Пішли, закопаємо його десь… - Сказав інший.

Коли вони взяли Ростислава за руки і за ноги, то його скривавлена сорочка репнула і вони побачили невеликий мідяний хрестик на грубій мотузці.

 - Зачекай, він хрещений! Не можна просто зарити його, як собаку!  - Сказав перший ромей - Несімо його до церкви…

 - Так… - Погодився другий – Але ж він такий важкий, а до церкви далеко!

 - Нічого! - Сказав перший - Потерпи трохи, зроби хоч якусь добру справу, ти, клятий ледарю!

Вони несли Ростислава до церкви, перший - спокійно, а другий - весь час ниючи та жаліючись на життя…

 Побачивши Ростислава, не дивлячись на спотворене, скривавлене обличчя, отець Георгій відразу його упізнав - Вочевидь, ти постраждав за свою віру, сину мій… - Глибока сумна зморшка з'явилася на його чолі, рукою він погладив розкуйовджене скривавлене волосся біля Ростиславової скроні - Ні, чекайте, він ще живий! – Тремтяча рука священника таки відчула слабкий пульс під своїми пальцями – Мерщій несіть його до каплиці, я сам лікуватиму його!