Глава 17

Ростислав прийшов до тями за кілька днів після Доростольської битви у великому наметі, де крім нього було ще багато поранених русів. На відміну від варягів ромеї рідко добивали поранених на полі бою ворогів.(Звісно, окрім жерців та ворогів біля жертовного капища – цьому слугувала особлива ненависть до тих, хто приносить численні жертви християн на догоду кривавим богам-демонам) Та в цілому ромеї були досить толерантні до полонених, навіть якщо ті були язичниками. Не дивлячись навіть на те, що руси були жорстокими і нещадними, що багато їхніх співвітчизників постраждало від них… Вони всі були зібрані в одному місці, їх лікували та доглядали. Ромеї були християнами і вірили, що забирати життя може лише Бог, на це має бути його воля... І звісно, на те була божа воля, бо ті, хто одужав, були корисними в якості робочої сили у відновленні того, що вони самі і зруйнували…

 Звичайно, багато важкопоранених померло. Але Ростислав і більша половина інших воїнів вижила, дякуючи не в останню чергу гарному догляду та лікуванню. Ростислав одужав десь за місяць, після того, як руси вже відпливли з Болгарії, тож йому довелось залишитися там... Хоча рани і давали про себе знати, зараз він почувався набагато краще. Тим, хто одужав, візантійці запропонували роботу та зарплатню за відновленню зруйнованих ними ж міст, і майже всі погодились. Хоча їм і дозволялося йти, хто куди хоче…

Але, з іншого боку йти було нікуди і небезпечно. Місцеві жителі занадто сильно ненавиділи русів через шкоду, що була їм була заподіяна. Тому під охороною ромеїв вони почувалися значно безпечніше, вони завжди трималися купи, до того ж тут їх годували, та ще й гроші давали…

  В Доростолі руйнувань було порівняно небагато - фортеця була міцна, хоча подекуди і пошкоджена осадними машинами візантійців, тому тут вони не затримались… Після того руси, і в їх числі Ростислав, побували у багатьох містах Болгарії і Візантії, по більшій частині відновлюючи те, що було зруйноване ними ж.

 Ростислав не вважав себе жорстокою людиною, просто для кожного слов`янина шанування Перуна, Даждьбога та інших і людські принесення прицьому були невід`ємною частиною життя… Та зараз він він бачив інше життя та інших людей, людей, що принаймні на словах сповідують інші цінності, тих людей, що під знаменами свого бога перемогли його до того непереможного князя і це не могло не спричинити серйозних душевних страждань та коливань у ньому… І справа була не лишень в тому, що він як хитрий пристосуванець, він все своє життя він завжди грав на стороні сильного, тобто переможця, тож і зараз він мав продовжувати ту саму гру… Від природи Ростислав був дуже вдумливим та шукав відповіді на ці свої питання – чому ми програли? Ми ж мали перемогти – і війська в нас було більше, і імперія була ослаблена громадянською війною та зовнішніми ворогами, і всі кочовики начебто підтримали нас? Тож думка, яка і раніше турбувала його та не давала спокою - з новою силою зринула у його зраненій свідомості - Невже Ольга таки була права?  Невже вся справа і справді у ромейському устроєві, в центрі якого, звісно, їхній такий розумний і, звісно, такий зрозумілий бог, що захищає бідних та знедолених і все завжди чинить по справедливості? І кожен день важко працюючи, бачачи наслідки діянь свого доблесного війська, він все частіше замислювався – а для чого була ця безглузда бійня? Для того, щоб здобути золото, яким князь задовольнить дружину та військо, щоб вони знову воювали за нього? Чи справа у честолюбстві – довести собі, що він найкращий, чи нев`янучій славі, якою обов`язково має покрити себе князь?(Так він і так такий відомий, що його та його діяння знають скрізь, від Індії до Гренландії!) Чи може справа у жорстоких богах, задовільнити яких, заради потурання князеві, може лишень велика кривава жертва?(Так вони ж зрадили князя у вирішальній битві, змусивши його благати імператора про ганебний мир!) На Ростиславову думку, причина була у всьому разом, та найбільше він все-таки звинувачував тих невдячних богів, що у найвідповідальніший момент відвернулися від князя… І чи ж сенс людського життя має полягати у покорі таким ницим істотам?(Все ще боязкий щодо можливості повного розриву з богами свого народу Ростислав лаяв себе за таке богохульство, та потім знову і знову ті самі думки мучили його…) Страждання відірваної від батьківщини та родини людини зробили його філософом, або людиною, що гарячково та постійно шукає відповіді на свої питання… Так само, як ненависть і біль спонукали до того, як і вічне прагнення людини знайти правду та відповідь на питання – як саме жити в цьому світі, щоби бути в гармонії з богом чи богами, природою, людьми і, звісно, самим собою… І він почав потроху перероджуватись – ця метаморфоза, внаслідок пошуку одвічних людських питань поступово змінили його докорінно – бо як же все-таки невдоволення тим порядком речей та постановка таких глобальних питань, як пошук істини в житті, могла змінити навіть такого хитрого пристосуванця та конформіста, як Ростислав, що начебто завжди і скрізь був мов та риба в воді… Та виявилось, що це було оманливо, що це було зовсім не так, о насправді він був геть іншим, але, але лишень великий стрес та важкі випробування зможуть вивільнити його справжню натуру, що сховалася за таким нікчемним жалюгідним фасадом…

Тепер, йдучи по Ольжиних стопах, а багато в чому він пішов набагато далі, бо постійно питав себе - як же жити так, щоб ненависть та жадібність не робили з людей сліпе знаряддя в руках темних сил, які граються їхніми долями, мов тими іграшками, руйнуючи їхнє життя у цьому процесі? І найголовніше питання, з якого насправді походили усі інші - що є за свою суттю добро і що є зло? Бо від відповіді на це питання залежала відповідь на всі інші…

Боги рідного народу давали досить розпливчасту відповідь на це питання. Бо згідно їхнього тлумачення слід жити так, щоби постійно дякувати богам, приносячи їм щедрі жертви, а вони при цьому геть нічого не обіцяють люду, хіба що може не так сильно дошкуляти йому… А правда є правдою, в їхньому розумінні, тільки якщо вона спирається на силу,(якої до речі їм теж часто бракує, чи просто бажання допомогти людям, які їх про це просять) і що є мірилом того, наскільки «правдивою» є правда. А для людини, що хоче вірити, що у всьому є сенс і все відбувається недаремно таке пояснення не може бути задовільним… І саме це перекручене розуміння і давало людям, що вірили у язичницьких богів і які не мали інших переконань, окрім нав`язаних їхнім суспільством, право вчиняти всі ті безчинства з переможеними та мирним населенням.(Як, в принципі, і з власними співвітчизниками) З цього Ростислав зробив свій основний висновок - живучи за принципом - прав той, хто сильніший, і горе переможеним, вони самі собі заганяли себе в домовину в прямому і в переносному значенні слова, що й довів Святославів безславний похід до Болгарії, бо місцеве населення - болгари зненавиділо русів набагато дужче за ромеїв, які принаймні були їхніми одновірцями і разом зі знаттю стало на їхній бік – саме це і стало основною причиною ганебної поразки,  Ростислав був тепер певний цього… І зло, яке творили їхні боги, а потім і руси, бо просто не знали іншого, рано чи пізно все рівно поверталося до них самих, бо неможливо бути завжди у фаворі у кривавих богів, що ніколи не бувають задоволені… І пощади їм не було, тому що їхні боги немилосердні, вони з презирством ставляться до милосердя, вважаючи його проявом слабкості - будь-то чи то не добивати важкопораненого, чи пожаліти дитину, яка залишилася без батька. Тобто горе слабким та переможеним…