Глава 14

Остання битва, в якій було вбито до 15 тисяч русів, (при чому  більшість їх загинула під час втечі, а також при спробі попасти у місто через замкнені ворота), остаточно змусила навіть такого упертюха та невігласа як князя Святослава відмовитись від подальших воєнних дій... За два дні він відправив до імператора посланців з пропозицією миру…

Імператор Іоанн Цимісхій, хоча і не був марнославною людиною, та він торжествував… Він дивився на цих диких, неосвіччених варварів поглядом повним зверхності і презирства. Нарешті він загнав їхнього головного виродка – до того непереможного північного варвара на слизьке, і той сам прислав до нього посольство з проханням про мир! Він поставив імперію догори дригом, спалив багатолюдні міста разом з людьми, навів жаху на саму велику столицю! А ще погрожував забрати всю європейську частину імперії та вимагав за неї величезний викуп, але результат все рівно один і той самий - він приповз до нього з благанням про мир… Іоанові спало на думку, як зухвало той поводився, коли варварові війська стояли майже під Константинополем і презирлива посмішка скривила його уста…

 - За своє нахабство ти отримав по заслузі, тупий недоумку. І це тільки квіточки, ти дорого заплатив і ще заплатиш за свою зневагу до імперії та імператора, цього так не можна залишити!

Так само презирливо викірившись, вголос, з кривою посмішкою поглянувши на посланців, через перекладача Цимісхій сказав - Завтра я пришлю до вас своїх послів, вони перекажуть вам мої умови миру!

Зневажливим помахом руки він показав, що цю аудієнцію скінчено. Послів вивели.

Іоанн провів їх поглядом і замислився. У свої сорок шість він встиг побачити багато – і розкіш та багатство цього світу, і найкривавіші битви та найогидніші злочини – він спромігся не тільки вижити при візантійському дворі – найпідлішому та найкривавішому дворі у історії, як і в безлічі різних битв, та досягти того, про що пересічні люди в більшості не можуть навіть і мріяти – стати василевсом найбільшої та найвеличнішої імперії в світі… та він, вочевидь, народився саме для цього!(Принаймні, для чого б ще – це за його мудрого керівництва імперія спромоглася подолати всіх зовнішніх та внутрішніх ворогів та повернути контроль над діамантом у своїй короні – над Болгарією!) Цимісхій був дуже смаглявий та чорнявий, невисокий на зріст, але дуже жилавий та вправний зі зброєю… Його тіло було наче збитий в одне комок енергії, а майже чорні очі випромінювали нестримну пристрасть та шалену жагу до перемоги… І в битвах виказував неабияку відвагу і ніколи не ховався за спинами підопічних.(Що було досить дивно для візантійських  імператорів, які до того майже ніколи не ризикували власним безцінним життям, відправляючи в бій інших замість себе…) А ось Цимісхій навіть самотужки напасти на невеликий загін ворогів і змусити його тікати! Та імперські плебеї, від яких  залежала доля імперії, та й часто-густо доля самого імператора, безмежно любили та просто обожнювали його, бо їм здавалось, що таким чином він не тільки демонструє свою силу духу та характеру, а й показує, що він один із них, що його доля нерозривна з ними, як і з долею всієї імперії…

 А у державних справах, у всьому, що сприяло посиленню імперії, він виявляв надзвичайну проникливість, він сприяв усьому, що зміцнювало державу. Єдиною його слабкістю було марнотратство, хоча навіть за це(особливо за це!) народ його дуже, навіть дуже любив. Бо він щедро платив з державної скарбниці за різні народні свята…(Через що, слід сказати,  грошей у скарбниці ніколи не бувало багато…) І, звісно, він полюбляв розгульне життя і жінок. Та простий люд дуже його любив, а він не шкодував грошей на доброчинність, на допомогу знедоленим, хворим, калікам. Хоча це і несло, звичайно, великі витрати для імперських фінансів…

Та в особі Іоана Цимісхія Святослав, звісно, отримав гідного супротивника. Він мав  походження з давнього вірменського роду,(слід сказати, що навіть найродовитіші вірменські роди не мали надто великої пошани у імперії) він спочатку примудрився допомогти сісти на імператорський трон своєму дядькові Нікіфорові Фоці… А потім, коли той запідозрив у нього самого амбіції на престол, за допомогою дружини дядька, Феофано (його власної довготривалої коханки), отруїв імператора... Зайнявши імператорський трон, на вимогу патріарха покарав всіх, буцімто винних в смерті дядька. В тому числі Феофано, відправивши її у довготривале вигнання…

Звісно, щоб отримати найвищу в тогочасному світі посаду, він мав мати відповідні якості… Проте йому того не бракувало… А зараз він вирішував чергову логічну задачу, тобто як найкраще скористатися важливою перемогою, щоб ще більше посилити імперію і свою владу в ній.

 Виправивши послів, Іоан якийсь час сидів замислений, головне питання для нього було, як краще скористатися цією ситуацією, але й він був людиною, тож ображена пиха та зловтіха грали не останню роль у його мотивації…

 - Вони хочуть миру! - Вголос розмірковував він – Ось коли цей бундючний та пихатий варвар заспівав іншої пісні! Таки недарма я провчив його! Щось вже не чутно розмов про те, що Іоан Цимісхій буде імператором в Азії, а європейські володіння забере собі цей хвалькуватий та безчесний варвар! Він насмілився думати про те, що він рівня мені - великому імператору з давнього і славетного роду. Ні, таке нахабство не можна подарувати! Звичайно, він має бути покараний на смерть! – Тут хід бундючних та дещо хвалькуватих імператорових думок перервався і він повернувся до реальності - Але як саме це зробити? Чи справді його перевага зараз настільки велика, що він без труднощів зможе знищити військо загарбника? Іоан був досвідченим полководцем і знав, що Бог та фортуна були приязні до нього зараз, та в наступній битві все може бути зовсім інакше. В наступній битві не буде такого щасливого для нього збігу обставин, коли руси самі влізли в пастку, бо не змогли розгледіти її вчасно… Цимісхій розумів, що руси все ще небезпечні, а його власне військо теж досить сильно виснажене тривалою військовою кампанією і облогою, з постійними вилазками і численними втратами з обох сторін...