Глава 13

Темна мара нависла над Святославовим військом. Альмод, наче великий білий привид нависав над ним, розмахуючи руками, піднімаючи їх до неба, увійшовги до стану трансу, викликаючи темні сили -  злих демонів і духів, закликаючи їхню допомогу у цій останній вирішальній битві. Перед натовпом полонених - тіла русів, вбитих у попередній, були складені у велику гору під міськими стінами на великому дерев'яному помості... Похитуючись неначе п`яний, Альмод підійшов до нього, а Вермунд подав йому палаючий смолоскип… Альмод змахнув смоломкипом - вогонь зашипів поглинаючи хмиз, щедро розстелений густим килимом під помостом.

Відчуваючи передчасну жахливу смерть, полонені жінки, яких вигнали мов стадо, почали голосити і жалісно плакати, а їхні приречені чоловіки стояли поруч, зціпивши зуби…

 - Посланці, посланці до Одіна, посланці до Тора, Перунові посланці… - Своїм гугнявим голосом завивав чаклун - Посланці, посланці-і… - Продовжував він - Хай не гніваються на нас боги! Хай пошлють нам перемогу, духи воїнів просять про перемогу-у...

Ледь помітним порухом голови він кивнув воїнам, що стояли поруч з оголеними мечами.

Жінки й чоловіки просили й молили, багато з них молилися останній раз, та воїни були безжальні та невблаганні... Вони не зважали на благання та встромляли нещасним мечі у шії та груди... Люди один за одним кричали востаннє, стікаючи кров'ю, б'ючись у передсмертних муках та агонії… а чаклун тим часом дико верещав - Душі померлих  -  посланці-і…, душі померлих -  посланці-і…! Боги, прийміть нашу жертву! - Та мазав свіжою кров`ю Перунові та Одінові вуса та рота - величезних дерев`яних ідолів, що він повсякчас неодмінно мав возити скрізь і завжди…    

Та незабаром все скінчилося. Дітей полонених вивели на берег Дунаю і задушили один по одному і пустили вниз за течією разом з мертвими півнями...

 А чаклун все бубонів - Славетні воєводи Ікморе та Сфенкле-е…!(Після князя Святослава варязькі воєводи Ікмор та Сфенкл були найкращими та найшановнішими воводами у руському війську, їхня втрата була надзвичайною для його боздатності та бойового духу…) Ви полягли героями у битві-і…! Хай це не буде намарне, хай ця жертва покаже нашим героям у Валгалі та нашим могутнім богам, як сильно ми їх поважаємо та просимо заступництва у битві-і…!

 Вермунд дивився на все це скляними очима зомбі, але десь глибоко у підсвідомості почав ворушитись Борислав, який нікуди не зникав, просто на якийсь час глибоко заснув, а потім почав прокидатись від свого летаргічного сну, бо вочевидь безліч неприкаяних душ, що літали тут скрізь після цього нелюдського жахливого злочину розворушили його власного духа, що жив глибоко в середині нього, бо вони прагнули помсти, кривавої помсти за свою дочасну загибель…

 - Що ти робиш? - Зазвучав в його голові голос – Як ти можеш спокійно дивитися на масове вбивство всіх цих безневинних людей? Врешті – решт припини все це - зроби те що маєш зробити, та звільни світ від цього безмежного неосяжного давнього зла!

Та чаклунові чари були занадто сильними, щоб він зміг перебороти їх самотужки… але з того дня спочатку неясні та розпливчасті образи і емоції, а потім все чіткіші і виразніші думки з'являлися у Вермундовій голові, вони мучили та переслідували його… А це був мстивий перуновий дух, посланий своїм господарем, щоби покарати Альмода за, як він вважав, набагато більше шанування Одіна і Тора, ніж його самого – Перуна! Вермунд намагався боротися з Бориславом, та несила була йому подолати того нечистого духа, і все це було надзвичайно важко, особливо вночі, коли він прокидався весь спітнілий і годинами лежав дивлячись у стелю, намагаючись зрозуміти звідки взялися на нього ця напасть, але не міг… А іноді емоції та почуття починали пробиватися крізь захист його нової особистості, що її вибудували чаклунові чари і він починав бачити дивні речі і говорити не своїм голосом навіть удень...

 Альмод, звісно, не міг не помітити, що з його рабом кояться дивні речі, але він знав, що в вічних однобоких перевертнів, яким по суті він зробив Борислава, прищепивши йому нову свідомість, іноді бувають спогади з попереднього життя… Він був занадто самовпевненим, вважаючи що обіцянки, дані йому варязькими богами врятують його від гніва Перуна – а та землею слов`янських богів… Та й недооцінивив він Борислава, що в попередньому житті - своєму справжньому житті як люто Борислав ненавидів всіх чаклунів! І поганського волхва, що хотів завдати шкоди беззахисній Преславі, принести її в жертву поганським богам, в обмін на плодючість землі та гарний врожай, він, навіть не вагаючись, вбив.

Але чаклун злегковажив цим і це стало його фатальною помилкою, за яку він заплатить власним життям…

 В останню Доростольську битву Альмод був позаду війська, де робив свої криваві ритуали. Він різав ножем зв'язаних поранених, але ще живих греків… Їхня кров стікала у "священне"  вогнище, горіла під високим дерев'яним настилом і з димом ішла до ненаситних поганських богів, молячи про перемогу в цій останній та вирішальній битві. Насупна партія зв'язаних приречених полонених з жахом чекала своєї черги.

У цей момент візантійська кіннота, що обійшла лівий фланг міста русів, несподівано з'явилася біля требища і розмітала охорону, яка кинулася навтьоки. Альмод теж зібрався тікати, але перуновий дух вишкірився та на всі сили вп`явся, мов той реп`ях у мозок Вермунда… Не просто нашіптуючи, а майже верещав він, що прийшов Бориславів час помститися за всі злочини, здійснені у ім'я шанування несправжніх богів - демонів, якими, звісно, перуновий дух вважав Одіна і Тора, своїх головних суперників у боротьбі за чисті людські души…

І Вермунд, себто Борислав хапає Альмода за довге біле волосся, але той опирається та тягнеться за своїм важким посохом, примовляючи – Ти, скажений пес, що, забув своє місце? – І він сильний, але Вермунд молодший та спритніший. Він швидко витягає меч і одним ударом відтинає чаклунові голову… А безголове тіло перевертається і падає у палаюче полум'я… З огидою та злістю дивиться Вермуд на голову, що тримає в руках, яка відкриває і закриває рота і з подивом дивиться на нього. Голова летить слід за тілом, а волосся спалахує, мов жмут сухої трави. Знесилений Вермунд падає на дерев'яний настил, чари чаклуна розвіялися, він засинає. Коли він прокинеться, то дух воїна Вермунда, що загинув у битві півстоліття тому, що його чаклун покликав з Валгали, остаточно покине це грішне тіло та повернеться назад у Валгалу, і він знову стане тим, ким завжди і був – тим самим недоумком Бориславом…