Глава 12

 З того самого дня Вермунд став слухняною тінню Альмода. І лише десь на самій межі своєї свідомості і то лише уві сні, він пригадував, що насправді є геть іншою людиною… Що його справжнє ім'я Борислав, що минуле його трагічне та печальне. Що більше всього на світі після печенігів, які вбили його родину, він ненавидить язичників-чаклунів, що творять з людьми страшні речі, бо для них людське життя не варте нічого, порівняно з волею жорстоких богів…

 А Преслава залишилась в його видіннях лиш дивним, втаємниченим відчуттям… Що приходило до нього іноді уночі, та й то лише в дивних снах, які іноді тривожили його… Бо поки чаклун був живий, його закляття було всепоглинаюче та нездоланне, навіть якби юнак усвідовлював це і хотів би цього - тобто повернення справжнього себе з мороку забуття…

                                 ***

  Другий похід князя Святослава на Дунайську Болгарію розпочався одразу після того, як він поховав свою мати Ольгу за християнським звичаєм, як вона сама того хотіла… Та необхідно було навести сякий – такий лад, щоби не сталося як минулого разу – саме через безвладдя та, фактично, відсутність керівництва(стара хвора княгиня за визначенням не могла забезпечити ефективного керівництва військом та обороною столиці) печеніги змогли так легко обложити Київ, та й в інших землях далеко не все було гаразд… Тож князь призначив своїх синів намісниками у різних землях -  Ярополка правити Києвом(звісно, оскільки Ярополк був надто молодим, то все під «мудрим керівництвом» його матері Придислави,  що саме по собі було не надто розумно, але про це мова піде далі… Володимира, хоч він і був старшим, але був байстрюком, себто сином ключниці Малуші аж у Новгород, на землі словен та чуді(І слід сказати, що це було і так досить щедро з князевого боку, бо той не надто любив свого байстрюка, а це стало можливим завдяки княгині Ользі, що наблизила його до двору) Олега ж, другого Придиславиного сина, він призначив у Вручій, керувати деревлянською землею...

А тим часом  Альмод та Вермунд з купою новобранців, спокушених Альмодовими розповідями про незлічені багатства ромеїв прибули до Києва, щоб бути у складі Святославого війська…

Почався другий похід у Дунайську Болгарію… І війна, яку він спричинив, стала набагато кривавішою за першу. Бо Святослав прагнув помститися ромеям за наругу, яку печеніги мало не вчинили над його стольним містом… Та Вермунд лишався байдужим до страждань тих людей, бо для його скам`янілого серця та душі вони були лиш дивними, без облич незнайомцями, а він сам був усього лиш дивною тінню колишнього самого себе…

Кров лилася рікою, а люті князя Святослава не було меж, бо союзні йому болгари, як він вважав його нові піддані, поки він був у Києві, змовилися з ромеями й виступили проти нього самого... Цар Борис, новообраний болгарський цар після смерті Петра Короткого, оголосив про мир з Візантією і незалежність від Святослава…(Слід сказати, що це рішення болгарського царя та знаті не в останню чергу було продиктовано тим, що вони не хотіли мати над собою зверхником язичника Святослава…) І тепер, стоячи під своєю столицею Переяславцем, бачачи, що болгари зачинили перед ним ворота, Святослав оскаженів і вже й не думав стримувати свою лють, яку в першу чергу зривав на підлеглих і багато кому дісталося на горіхи, бо, на його думку вони не вправились достатньо швидко заскочити за міські ворота та мури…

Добре та смачно вилаявшись, а потім у таких самих посланнях він звертався до нового царя Бориса - Дурню, ти послухав підлих ромеїв, ти поплатишся за це, як твій попередник Петро! Він думав, що тридцятитисячне військо і міцні стіни Доростола врятують його! Він тікав, немов останній боягуз, а його військо розбіглося, бо нас було вдвічи більше ніж їх! На що він тільки сподівався? Я пройшов Болгарію з вогнем і мечем, поки не підкорив її всю! Зараз буде те саме, але тепер ти, саме ти - заплатиш за все! Я не пробачу зради!

Опиратися Святославові було марно, його добре навчені і вишколені вбивці змели все болгарське ополчення. Переяславець був взятий з ходу, потім настала черга інших болгарських міст. Вся християнська країна знову запалала, і не було місця, де можна було сховатися від пожадливих очей диких язичників - варварів, які не тільки грабували, катували, мучили, гвалтували, а й палили святі церкви, будинки та цілі міста… А щоб задобрити  своїх примхливих богів, язичники, звісно, мали приносити щедрі жертви, щоб напоїти свіжою людською кров`ю їхніх незмірно ненаситних демонів і в цьому, Альмодові, звичайно, не було рівних…

Та врешті-решт Святославі здалося мало самої Болгарії, він вирішив покарати свого головного кривдника - Візантію і примусити її дорого заплатити за свій підступ та зраду… Війська Святослава перейшли балканські перевали і вдерлися в землі вже самої імперії. З жахом візантійці отримували звістки, на зразок тої, що у Феофіополі - після взяття міста, на палі було посаджено 20000 людей для залякування. Щоб навіть думки не було про будь-який супротив! Вони зібрали велике військо під Аркадіополем і змогли заманити військо Святослава у пастку, і, оточивши його з двох сторін, завдали йому важкої поразки. Святослав змушений був піти з земель імперії… А незабаром сам імператор із військом швидко перейшов безборонні балканські перевали і несподіванно з'явився під стінами Переяславця, в якому було вісім з половиною тисяч русів, очолюваних воєводою Свенельдом. Маючи велику перевагу у кількості і осадні машини, війська імператора змогли захопити саме місто, а потім і верхню частину замку, де до останнього оборонялися руси, разом з воєводою Свенельдом. Свенельд і частина русів змогли прорвати оборону ромеїв і втекти з оточеного міста. Пізніше їхні рештки змогли приєдналися до Святослава в Доростолі.