Глава 10

Був чудовий жовтневий ранок, Борислав вийшов на двір і задивувався - яскраво, майже по-літньому світило осіннє сонце, однак воно вже не пекло, а лагідно зігрівало своїми добрими променями.

 - Сьогодні обов'язково треба буде сходити по гриби, заготувати їх досхочу на зиму, бо зовсім недавно були рясні дощі. А ніч була тепла, рано-вранці був густий туман, грибів має бути доволі! - Втішні господарські думки зігрівали Бориславову душу, але більше ніж сонце зігрівала його душу думка про те, що вони разом з Преславою ходитимуть лісом і милуватимуться, милуватимуться один одним… Це все буде так весело і невимушено… і корисно до того ж! Він буде дивитися на неї, а вона на нього. Вони будуть посміхатися один одному, жартувати, по-доброму кепкувати один з одного. А найголовніше - вони будуть разом і їм буде добре… Все це наповнювало його серце відчуттям очікуваного щастя. Його блакитні очі привітно дивилися навколо, уста приязно посміхалися, радуючись новому дню щастя, яких було багато до цього, і, він сподівався, буде багато-багато в прийдешньому.

Маленька чорна хмаринка висіла лише десь на самому обрії його свідомості. Пам'ятаючи про погрозу вересового лісового духа про те, що він і Преслава заплатить високу ціну за вбивство волхва, весь цей рік, що вони жили разом, Преслава не ходила до лісу. Борислав же не боявся ніяких погроз, бо знав, що завжди дасть собі раду і тепер думав - а що, зрештою, може статися? Він завжди захистить Преславу!

 Незабаром на ганку з'явилася Преслава, вона всміхалася як сонце, зігріваючи Бориславові душу… Преслава була одягнена у довгу білу сорочку, прикрашену візерунками, що чомусь ще більше розпалювало Бориславову уяву…

А Преслава… Тепер, після більше ніж річного спільного проживання, вона вже нарешті відчула, що її старі душевні рани почали потроху загоюватись. Треба жити далі, а вона більше не уявляла свого життя без нього, без свого Борислава… Їй здавалося, що сьогодняшній день справді надзвичайний. Бо сьогодні вона нарешті скаже йому, що він справді небайдужий їй. Що він насправді єдиний чоловік, якому вона беззастережно довіряє і хоче провести поряд все своє життя… Що він, зрештою, і є той єдиний, заради кого вона готова зробити все, що від неї залежить, щоб він завжди почувався таким самим захищеним і убезпеченим, як вона сама, протягом всього цього року їхнього спільного життя… Коли Преслава почула, що Борислав, нарешті, пропонує сходити разом до лісу по гриби, то вона чомусь зразу подумала - Ось вона щаслива нагода!

І скільки можна боятися тих клятих духів та їхніх пустих погроз, псуючи своє таке юне прекрасне життя?! Вона вирішила, що клятий Велес та його ще більш кляті духи врешті мають дати їй спокій та забратися подалі від неї! А десь там, посеред могутнього прадавнього лісу, на лісовій галявині, наповненій пахощами диких трав, вона нарешті відкриє Бориславові своє серце… Вона нарешті скаже, який небайдужий він їй, якою затишно та впевнено вона завжди почувається поруч із ним… І як би вона хотіла, щоби всі роки її життя були б такими, як цей щасливий рік, коли кожен день поруч з нею завжди був він...

І ось вони, врешті, вирушили до лісу разом, тримаючись за руки, Борислав подумав, що він ще ніколи не бачив Преславу такою щасливою та усміхненою.

 Ідучі, вони балакали, мов старі добрі друзі, якими давно вже стали, згадували різні події їхнього спільного життя… Сонечко лагідно світило, все було весело і добре, і ніщо не віщувало біди… Вони вже зайшли досить далеко в ліс, коли Борислав побачив велику й розлогу ліщину, біля кремезного дуба. Вона вся була всіяна смачними лісовими горіхами.

 - Преславо, поглянь! - Мовив він - Ми не тільки забезпечимо себе на зиму грибами, яких там, куди ми йдемо безліч, а ще й запасемось смачними і поживними горіхами на всю зиму!

- Авжеж, я бачу… - Швидко погодилася Преслава - Лізь на дерево і струсони його добряче, в тебе це має добре вийти!

Борислав зробив, як йому сказали і скоро вся галявина навколо було всіяна жовтими горішками лісової ліщини...

Борислав вирішив вилізти ще вище, він хотів добре струсонути самий вершечок дерева, де було рясно-рясненно горіхів.

І тут він почув переляканий Преславиний зойк. На мить він застиг і заціпенів від жаху від картини, яку він побачив внизу - бідолашна Преслава стояла з усіх сторін оточена десятьма здоровенними вовками!

Заціпеніння тривало лише мить - Борислав скочив на гілку розлогого дуба, що ріс зовсім поруч - Преславо, скоріш дай-но мені руку, швидко!

Він схопив її руку і однією своєю рукою, бо іншою він тримався за стовбур, сильно потягнув, страх за її життя додав йому сили. Коли він майже витяг її на безпечну відстань, то великий і сильний майже чорний вовк, вочевидь саме в нього вселився нечистий вересовий дух, стрибнув вгору і в цьому жахливому надприродньому стрибку вхопив Преславу за ногу нижче коліна та прокусив її. Бідолашна Преслава заволала не своїм голосом… Та після цього вовки відразу пропали…

 Крик Преслави був наче ніж в серце Борислава, останнім зусиллям він витяг її на широку гілку й оглянув рану - вона сильно кровила…

 - Як несподівано з'явились вовки, так само, як і зникли! Це так дивно! Вочевидь це і була помста Велеса та його нечистого духа… - Подумав Борислав значно пізніше - Вовки зазвичай не нападають на людей влітку та восени, бо їм і так вдосталь їжі – таки не варто було нехтувати духовим прокляттям! А все то молодість та легковажність – скільки разів по тому Борислав кляв себе за те…

А Преслава неначе заклякла, вона злякано дивилася на рану, обхопивши дерево однією рукою. Борислав з жалем і болем дивився на неї, але треба було діяти. Він швидко, але обережно спустився з дерева і став озиратися на всі боки - вовків і справді ніде не було видно… Трохи почекавши, та пересвідчившись, що вовків справді немає, він повернувся до дерева, підняв голову і співчутливо та жалісливо промовив -

- Преславо, нам треба йти, дай - но мені свою руку!