Глава 6

Але князь дізнався, що героя звали Воїком і життя він мав, м`яко кажучи, непросте… бо спогади і привиди минулого не давали йому змоги вільно жити й дихати – всі казали, що він був одержимий чи то демоном, чи духом покійної дружини, так чи інакше, а саме через те він був здатен на те благородне безумство, яке зрештою всіх врятувало, звісно, крім нього самого…  

 Він жив у Шатлові і в той зловісний день понад кілька років тому, орда диких стерв`ятників-печенігів забрала у нього все, що тільки можна забрати в людини – принаймні, саме так він і почувався…

 Але день той так добре починався... Він назавжди запам'ятав це, і бачив і відчував усе так ясно, ніби це було вчора, бо контраст з тим, що відбулося пізніше, завжди переслідуватиме його довгими темними ночами…

…Він лежить у високій траві, дивиться у прозоре блакитне небо, над ним пролітає величний орел, солодкий аромат трав приємно лоскоче ніздрі, чутно монотонне заспокійливе скрекотіння жуків і він тихо дрейфує у приємний сон. Він втомлений від денної важкої роботи, але у його двадцять років потрібно лише пару годин глибокого сну, щоб відновити сили...

Він думає, бачить і мріє лише про Доброславу. Бо лише вчора вона нарешті дала обіцянку вийти за нього заміж... І ось він бачить її - примружений погляд з-під довгих повік, довгі русяві коси, віночок з польових квітів, солодкий приємний аромат її тіла, чарівні обриси її фігури, що їх навіть простора сорочка не могла приховати…

Він так довго домагався її прихильності - здавалося кілька довгих-довгих років, бо її батько Доброгаст, не без намовлянь дочки, ніколи не вважав його гідною партією для свого дорогоцінного скарбу…

 Але нещодавно все змінилася... Мабуть його янгол з русявим волоссям, після багатьох років залицянь, переконань та умовлянь врешті вирішив змінити гнів на милість. І, звісно ж, переконав свого суворого батька, що, здається, все ж Воїк не такий вже і поганий хлопець…

 І ось він з нетерпінням чекає на завтрашній день - день свого весілля. І від цієї думки його серце почанає битися швидше - завтра вона стане його дружиною. Все ще напівзасинаючи він бачить такі образи, які спочатку не дають йому як слід заснути… Але за деякий час він все ж засинає, неначе провалюючись у чорну безодню…

 Він не згадав моторошного сну та прокинувся у холодному поту, і перше відчуття було, що щось не так… І дивна тривога, мов підколодна змія, заповзла у його до того такий безтурботний розум… Перше, що раптом спало на думку -Доброслава, де вона?

Несподіване погане передчуття заволоділо ним, він захотів побачити її прямо зараз, та знати, що з нею все добре…

Воїк був на полі. Він чимдуж побіг на інший кінець села, туди, де був її будинок… Але сморід горілого здалеку та жіночі крики зблизька про все йому розказали…І він добіг туди саме вчасно, щоби побачити, як батьків Доброслави - Мирославу та Доброгаста було жорстоко та підступно вбито – заколото мечами, а потім ще й затоптано кіньми… У нього, нажаханого страшним видовищем, в його голові була лише одна думка - Доброслава, де ж вона?

І тут він побачив, як два печеніги тягнуть її за руки і за коси, а вона впираться й голосить, та вони лшень сміються...

За кілька секунд, у кілька стрибків Воїк був поруч з ними, встигнувши підхопити по дорозі якесь розчахнуте поліно… Він наскочив ззаду на печенігів і двома влучними ударами проломив їм обом голови, що репнули мов ті стиглі гарбузи, а тіла, мов ті мішки з картоплею, покотилися долі. Він мерщій підхопив Доброславу на руки, але тікати молодим вже не було куди, бо з усіх сторін їх швидко оточили вороги. Воїк притис Доброславу до себе. Вона вся тремтіла, заплющила очі та пригорнулася до нього, бо думала, що все це в останній раз... Так вони стояли, міцно обійнявшись, та чекали на свою долю…

Ватажок печенігів Куря, а це був саме він, бо хоч і мав титул верховного хана, не те, щоб заскучав у свому верховному стійбищі, а просто вирішив вигнати з голови деякі гнітючі думки та передчуття, тож він сам очолив цей осінній похід, вочевидь щоб було що згадати тими довгими зимовими вечорами…Тож він не надто засмутився через загибель своїх людей. Він навпаки побачив в цьому певну можливість себе до пуття розважити, бо йому набридли плачі, моління та повна відсутність опору від тих брудних селян, що помирали, мов та худоба, але зараз тут і справді мало бути дещо цікаве…  

 - Оточіть їх щільніше! - Наказав він своїм людям. Вершники швидко оточили Войка, який ще міцніше обійняв Доброславу і притис її до своїх грудей, розуміючи, що це, мабуть, їхня остання мить разом…

 Тим часом Куря неквапливо зліз з коня та підійшов, передчуваючи добру розвагу, що її щойно вигадав. Він вимовив дещо ламаною українською мовою, а сенс його слів зводився до наступного – Добре б`єсся, хлопче, ти, я бачу вправний! А, я бачу, це твоя кохана? Я бачу, який ти мужній – замість того, щоб чимдуж тікати, ти ризикуєш своїм життям заради неї – справжній сміливець! - Печеніг вишкірився, пародіюючи захват, його майже кругле жовтувате обличчя, розплилося у посмішці, він навіть прицмокнув язиком, думаючи, що таке щире кохання не часто побачиш… Та воно все рівно приречене на смерть! Це подумалося трохи з заздрістю ватажкові, бо його нещодавно зрадила кохана дружина, та ще й з найкращим другом… І він змушений був її придушити, а друга заколоти ножем…

- Але ж ти вбив моїх людей! Тобі це даром неминеться! - Куря підняв угору товстий та кривий жовтий вказівний палець, десь зник його буцімто захоплений сміливістю хлопця благодушний тон, а кругле жовтувате обличчя перекривила звична жорстока гримаса – І ти заплатиш за це страшну ціну, і кара буде тобі страшніша за смерть! Твоя дівчина страждатиме безмірно, а ти на власні очі побачиш, як з десяток моїх людей гвалтуватимуть її! А ти зв`язаний і до півсмерті побитий дивитимешся на це і нічого не зможеш з цим вдіяти! Я бачу, що ти не боїшся смерті, але ти благатимеш, щоб тебе вбили, щоб ти не бачив всього цього! Бо ти знатимеш, що все це твоя провина, це через тебе вона так безмірно страждає!