Глава 4

Святослав дивився з висоти Доростольського замку, як його армія ось-ось потерпить повний крах та буде знищена.

Він наче чув зловтішний голос владної зарозумілої шльондри - матері, яка постійно йому торочила - Святославе, вести війну в Болгарії - це не тільки безглуздо, це суперечить всім нашим зобов'язанням згідно з укладеним договором! Для ромеїв Болгарія - зона природного їхнього впливу! Вони ніколи не віддадуть її! І війну, яка буде прямим наслідком твого вторгнення, ти ніколи не виграєш!

- Та вони ж самі мене кличуть! - Захищався Святослав, бо все ще не міг прямо сказати матері ким вона є, щоб не лізла не в свої справи, щось стримувало його від цього…

 - Звісно кличуть, та вони просто хочуть зруйнувати болгарський опір твоїми руками! Це саме те, за що тобі платять, але не за те, щоби ти забрав від них Болгарію! Та я тебе я прекрасно знаю, і я знаю, що ти ніколи не будеш грати дурника ні для кого! І вкотре кажу тобі, це спричинить страшну війну та ще багато страждань для твого власного народу!

 Але Святослав не чув її тоді, як не не чув її і той останній раз, коли вона вже була на смертному ложі, невдовзі після його повернення з Дунайської Болгарії до Києва. Для того, щоб відігнати печенігів, яких підкупили ті ж такі ромеї, щоб атакувати беззахисний у його відсутності Київ… 

Він завжди хотів думати, бо так було простіше, що Ольга просто захищає своїх одновірців - християн, а не піклується про нього чи його людей… Тепер мимоволі її образ знову з`явився в його в голові, він побачив її так, як як у той день, коли вперше спромігся сказати їй ні, як завжди і скрізь її бачив – невисоке чорняве стерво, і зараз красиве, як і двадцять років тому – пряме до безцеремонності, вольове та абсолютно впевнене у власній правоті! А йому приходилось як завжди опиратися їй, вкотре захищати себе… - Я більше не дитина, ти більше не маєш права розповідати що мені і як робити! - Було перше, що сказав, коли відчув, що не може і не хоче більше стримуватись…

А значно пізніше, отримавши всю владу, як же йому хотілося якомога болісніше вколоти її за всі справжні та уявні образи, яких зазнав, коли був зовсім юним…

Він все ж був чоловіком, тому в основному стримував себе, та як же йому хотілось все робити всупереч їй, дорікати, ображати, змусити хоча б трохи відчути той біль, якого він зазнав, коли вона використовувала його молодість та своїх численних посіпак, щоб, як Святославові здавалось, позбиткуватись над ним, і, звісно, не допустити до влади…

 Аж до самої своєї смерті, в 969 році, Ольга намагалася змусити його дослухатися до своєї точки зору, але, як і завжди, він нехтував нею…

Але тепер, через кілька років та болючих поразок, він все це побачив геть у іншому світлі. Святослав зрозумів, що мати дійсно намагалася застерегти його та попередити, допомогти… Але він так її і не почув і каяття його дещо запізніле...

Ольга застерігала його від ромейських підступів, та говорила, що їх і близько не можна порівнювати ані з дикими угрофінами півночі, ані з волзькими булгарами, ні навіть зі свого часу надзвичайно потужним хозарським каганатом, що в якості помсти був майже повністю знищений Святославовим мечем…

 - Вони… використали тебе і скоро викинуть… Приберуть тебе руками когось іншого… кому заплатять чи пообіцяють щось більше… я тобі казала… Припини грати у їхню гру… грай за своїми правилами і тоді… можливо… врятуєшся… - Святослав згадав свою матір на смертному ложі. Навіть смерть не зламала її, вона все ще переймалася тим, що відбувалася та, звісно, долею сина – тепер він визнав те, що раніше не хотів визнавати – гіркота поразки змусила його до того…

Тоді він думав, що врятував мати, та насправді спізнився… Хоча звісно своїх синів та Київ він і врятував… Кляті печеніги… Підступні ромеї нацькували їх на Русь, щоби отримати час на перегрупування сил та відволікти увагу Святослава від себе… А Ольга навіть на смертному ложі все ще намагалася врятувати сина - Пообіцяй мені… укладеш з ромеями мир…на будь-яких умовах… бо інакше твоє життя завжди буде… в небезпеці… - безбарвні, вже неживі материні губи заледве рухалися, а очі вперто шукали його очі, з останніх сил чіпляючись за життя та на всі останні сили намагаючись ту свою думку в синовій голові -  Так, мамо, якщо ти просиш… не переймайся цим! - Святослав гладив її побілілу руку, майже шкодуючи, що ставився так погано до неї за життя. Але це так і не спромогло його дотримати обіцянки… 

 - А ось і настав час каяття та розплати! – З розпачем подумалось йому, згадуючи про те(хоча і не був він тим, хто схильний впадати у розпач!) Він гірко шкодував про минуле… та його вже було не повернути, а значить воно вже не мало значення… Та воїн у ньому, як завжди переміг скиглія, що про ось там шкодує, воїн, що не знав жалю ні до себе, ані до інших…

 - Краще вже всім нам померти, ніж така ганьба! – Як і кожний справжній гордець та честолюбець, Святослав боявся ганьби навіть більше, аніж смерті… - Він зібрав загін найкращих, найдовірених людьми та спішно попрямував рятувати військо, що вже неможливо було врятувати…