Глава 3

Весь наступний рік величезна армія Ольги, в якій не було нестачі в добровольцях, спустошувала деревлянську землю. Майже всі міста здалися, та обложений Іскоростень все ще стояв. І деревляни голодували, котів і собак майже не лишилося в місті. Але тепер вони знали, що їх не помилують і тому стояли на смерть…

Коли рік майже добув кінця, на передзим`ї, Ольга через воїнів на передньому краї попросила прислати посланців для обговорення умов перемир’я. Але в деревлян ніхто не хотів їхати, всі боялися за своє життя…

І тому дещо ризиковано, Ольга сама підійшла до фортечної стіни, поряд із нею двоє чоловіків, у випадку небезпеки готових прикрити її своїми щитами або тілами… якщо буде потрібно. Але зараз ризик навіть хвилював Ольгу, вона розглядала це як маленьку пригоду, після довгого нудного сидіння під стінами міста та кількох невдалих спроб штурму добре укріпленого городища...

 Зараз їй було сорок сім, та вона все ще вважала, що все життя попереду і вона ще має зробити щось надзвичайне… Ольга була сповнена сил та запалу – її надихала незвичайна відданість та покірність цих відчайдушних головорізів, що несподівано стали такими слухняними ляльками в її жіночих руках… Тож це надихнуло її ще більше - зробити щось таке, що точно виходило за рамки розуміння тодішніх жінок… А вона, до речі, мала для цього ще й всі необхідні ресурси як внутрішні, так і зовнішні. Її великі чорні очі тепер горіли диким несамовитим вогнем так, що вона аж лякала свою прислугу і не тільки… Тож окрім завзяття та наполегливості та майже маніакальної віри у власну особливість тепер вона мала віру, віру у вірність обраного шляху, що, вочевидь підтверджувало волю всемогутніх богів щодо цього…

І звісно, на внутрішньому фронті вона була одноосібною володаркою величезної держави з нацією, яка, після всіх її перемог, майже ідолізувала її! Слід додати, що вона керувала державою після Ігоря, який не був надто популярним чи сильним правителем. А справа розбудови держави не була його улюбленою справою. Як і майже все, окрім розваг та, іноді, ніби від скуки, іноді військових походів, жоден з яких не був надто вдачним... Та поки він був живий, вона весь час відчувала, що її руки зв'язані… Але тепер вона почувалася вільною, нічим не обтяженою і здатною робити те, що вважала правильним, зовсім не звертаючи уваги на наслідки! Та не чекаючи, що її старий та ревнивий чоловік знов почне якось псувати їй життя…

Але тепер вона була вільна, вільна, мов птах! Щоб відчувати і робити те, що схоче. А ще вона, не дивлячись на свій вік, досхочу наслухавшись придвірних підлабузників вважала себе надзвичайно вродливою(хоча це було досить спірне питання…) Принаймні придворний грек, якого вона виписала з самого Костантинополя для підтримання своєї молодості та краси кожного ранку шепотів їй, що вона прекрасна, що вона заповітна мрією будь-якого з чоловіків, що оточували її і взагалі будь-якого в її власному князівстві і не тільки! Тож до всього наслухавшись грецьких міфів, Ольга уявляла себе не менш як Герою, Афродитою та Артемідою в одному обличчі… Зазвичай тепер одягнена у найкраще князівське вбрання, що виблискувало золотими вишивками, біла хустка витончено обрамляла її густе чорне волосся, а темні очі виблискували, коли емоції брали гору і вишукані (та й невишукані) слова нестримним гірським потоком злітали з її тонких княжих губ…

А зараз вона грала роль хижої перевдягненої, благословенної Одіном та Тором, збудженої запахом крові Валькірії, що заманює свого втомленого ворога в підступну пастку…

 - Люди Іскоростеня, чому ви так сильно опираєтесь? Вся ваша земля вже здалася мені! Тепер всі вони мирно обробляють свої поля! Мої воїни стомилася від цієї нескінченної війни, заплатіть мені цю останню данину і, присягаюсь, я піду геть!

 - Знаємо ми, що не данини ти шукаєш! - почувся голос зі стіни - Ти шукаєш помсти за смерть свого чоловіка!

 - Віддайте мені цю останню данину і, присягаюся всіма богами, я піду! - Вперто торочила своє Ольга.

 - Чого ж ти хочеш меду чи хутра? - Спитав вже інший, зацікавлений голос…

 - У вас вже немає ні того, ані іншого! - Зневажливо вимовила Ольга.

 - То чого ж ти хочеш? – Спитав той самий голос.

 - Дайте мені по три голуби та три горобці з кожного двору, і я піду! - Не втомлювалась вперто повторювати Ольга.

Деревляни не дуже то й повірили Ользі. Але наразі все це скидалось на правду – воїни втомились від довгого сидіння під стінами, вони бунтують, Ольга хоче може й не припинити війну, та бодай задобрити богів, бо Перун, Сварог, Даждьбог та Велес, так само як Фрея, Тор та Одін потребують приношення, а птахи - то дарунок для них…

 Більшість деревлян зітхнули з полегшенням, почувши добрі новини. Бо то все значило, що Ольга та її воїни були не менш втомлені від війни ніж вони самі… А це означало, що може не прямо зараз, але незабаром війна та облога обов`язково скінчиться…

Данину було зібрано та принесено Ользі. Тієї ж ночі вона звеліла, щоб птахів роздали воїнам, прив’язали сухий гніт їм до ніг, підпалили і випустили. Перелякані птахи полетіли до своїх домівок у кожному древлянському будинку. Зайнялася велика пожежа.

При всьому своєму цинізмі, тієї ночі Ростислав не міг згадати, не здригнувшись… Навіть зараз він бачив – мов смолоскипи палають будинки, відчував спопеляючий  жар, гострий запах диму, що виїдав очі, людей, які намагалися втекти. Але марно, бо тікати було нікуди, вогонь був всюди, крики жінок та дітей, що згоряють заживо… сморід смаженої людської плоті.

 Вогонь не можна було загасити, він був всюди і скрізь, з усіх боків… Приреченим людям нікуди було бігти, окрім як за міські стіни. 

Крізь заграву Ростислав побачив, як Добриня - син князя Мала намагається витягнути свою шестирічну сестру Малушу з-під стіни, що обвалилася та придавила їй ноги - він, не роздумуючи, швидко прийшов на допомогу. Обгоріла деревина обпікала їм руки, їдкий дим гостро колов очі та наповнював легені…