Глава 2

Ольга стояла на широкій дерев’яній платформі, що була оточена великим різнобарвним натовпом. По праву руку від неї майорів встановлений стяг - на коштовному синьому шовку вишитий золотом сокіл-тризубець, що каменем падає на ворога. Це був тотемний знак Ольжиного роду… Вона сама наполягла на скликанні віча, це був слов`янський звичай, що ані Ігор, ані Олег аж ніяк не заохочували… Ольга відпустила своїх охоронців, вони були десь у юрбі, вона була сама на помості. Цим вона хотіла показати людям, що вона не тільки їх не боїться, а що вона разом з ними, що вона також належить їм! Як вони, згідно закону належать їй… І що вони разом, і тільки разом зможуть подолати будь-яку загрозу і створити щось велике, щось таке, що завжди пам`ятатимуть ті, хто прийде після них… А ще це був гарний спосіб переконати тих, хто ще сумнівався в тому, що чи зможе слабка жінка керувати найвойовничішим та найбрутальнішим племенем у світі… Але ще треба було показати, що вона поважає їх та піклується за них…

 - Люди мої, мені потрібна ваша порада! - Ольга підняла руку, закликаючи до тиші, її пронизливий голос змусив натовп замовкнути, здавалося що було чутно, як пролетить муха.

 - Настали важкі часи… - Вела далі Ольга - Наш мужній князь був підступно та жорстоко вбитий, а його підлі вбивці нахабно зазіхають на наш спадок… а ще пропонують мені стати дружиною їхнього недолугого князя Мала! Що я маю з цим всім робити?

Якусь хвилину було майже тихо, натовп усвідомлював, що йому було сказано, а потім разом вибухнув бурхливим обуренням:

 - Помста, помста, кривава помста…!  - То було єдине, що можна було розібрати у ревищі натовпу. Ольга ще раз підняла руку і за хвилину обурення вщухло. 

 - Я чую твій голос, народе мій! - Урочисто вимовила вона.

 - Твоя воля – мій священний обов'язок і його буде виконано!