Глава 1

Ольга наче наче чогось злякавшись відштовхнулася від столу, а може просто, щоб деревлянська кров не забруднила її вишукані шати… Деякі з послів ще були живі, вони дивилися на неї з жахом і усвідомленням наближення смерті. Поступово кров разом з життям витікала з їхніх тіл, а їхні очі скляніли… Ця різанина вже почала почала діяти їй на нерви, вони стали мов тугі, болючі вузли, але це був тільки початок… На диво їй навіть почало ставати шкода тих своїх горе-ворогів… хоча це нічого, геть нічого не змінювало… Та її все це дивувало - Бідні дурні! Які вони тільки наївні, ці слов’яни, якщо думали, що вона може їм пробачити, що збереже їм їхнє жалюгідне життя! І навіть більше, це вже зачіпало її жіночу честь, за що вона мала помститися ще нещадніше – а яке нахабство вони мали, щоб запропонувати їй одружитись з їхнім князем Малом, смердючим недолугим деревлянином-слов`янином! Чи є взагалі мозок у їхніх тупих головах? Вони гадають, що шкоду, яку було заподіяно, можна якось виправити… Вбивши сюзерена, а потім запропонувавши його невтішній вдові вийти заміж за його низькородного вбивцю?! І пропонувати таке варягам! І самі вони дурні і звичаї в них дурні! Але нічого, вона їх навчить…

Ольга звернулася до своїх слуг - Приберіть тут, настав час зустріти наступне посольство! - Вона спробувала злостиво всміхнутись, та її губи трусились – звісно, згідно звичаїв свого народу вона мала право та навіть священний обов`язок чинити все те… Але то не значило, що воно було для неї задоволенням…

Наступне посольство зустріли прямо на березі, воно з’явилося за кілька годин, навіть не здогадуючись про долю першого...

По приїзді очільник, знатний купець, що гадав отримати чималий зиск з усього цього, першим заговорив з Ольгою. 

 - Велика княгине, ми глибоко шкодуємо за вашим чоловіком князем Ігорем. Ми знаємо, що ніщо в світі не зможе повернути його з мертвих! Але, може найцінніші дари  древлянської землі дещо полегшать біль та подарують розраду стражденному серцю!

Він вказав на велику лодію, доверху навантажену цінним хутром та медом.

 - Ми сподіваємось, що весь наш народ і наш очільник князь Мал зможуть довести вам, як  сильно ми каємося і зробимо все, щоб заслужити ваше прощення! І якщо ви зробите нам велику честь і приймете пропозицію нашого славетного князя, то ви побачите, що наше каяття було щирим, і ви ніколи не пошкодуєте про це, моя княгине! - Сказав знатний деревлянин та низько вклонився.

Ольга прикусила язика, з якого була готова зірватися брудна образа та чинно відповіла

 - Для мене і всього мого князівства велика честь бачити таких видатних людей славетної древлянської землі! Я сподіваюсь, що шлях до Києва був не був занадто важким…

 А ще  сподіваюся, що ви не не надто втомилися і зробите мені честь і завітайте на урочистості на честь припинення ворожнечі та прибуття всього вашого славного посольства славетної землі древлянської… - Ольга хмикнула, власний сарказм навіть їй самій почав вже діяти на нерви… - А зараз йдіть до лазні і помийтеся з дороги, щоб добре підготуватись до святкування! - І вона засміялася дивним  істеричним сміхом так, що у декого з деревлян аж мороз пішов поза шкірою! Але більшість деревлян не звернули на це уваги, бо ж вона щойно перенесла такеє горе… та й були начувані деревляни, що княгиня досить ексцентрична!

 Коли деревляни зайшли до лазні, то двері були зачинені і міцно підперті, а до будівлю було обкладено дровами та піднесено вогонь. Сухі дрова легко зайнялися, вогонь не вщухав кілька годин. Крики людей, що горіли заживо і сморід спаленої плоті на певний час заполонили Київ...

 Коли запах горілого трохи розвіявся, Ольга наказала винести тепер свій гарно оздоблений князівський трон до пристані і там майже годину чекала прибуття третьої деревлянської місії, весь час підставляючи обличчя кволому листопадовому сонцю.

 Їхній човен - лодія з'явився тоді, коли короткий осінній день вже добігав кінця. Деревлян було десятеро, сивовусому старцеві було за шістдесят, наймолодшому - не більше двадцяти. Вони побачили Ольгу, що сиділа на троні, вся у розкішному князівському вбранні, з білою мантією, що красиво відтіняла її чорне волосся, увінчане золотим обручем з дорогоцінними каменями - символом князівської влади – суддя і кат у одній іпостасі… Лише темні очі оглядали прибулих насмішкувато, і хворий божевільний вогник світився у них…

Не наважуючись відразу вийти на берег, вочевидь запідозривши неладне, деревляни з човна вклонились Ользі, і старший з них несміливо мовив - Велика княгине, вже було два наших посольства… Ви вже знаєте, що ми і вся наша земля пропонуємо… Ми сподіваємось, що ви приймаєте нашу пропозицію, якщо ви вже вирішили, то ця лодія відвезе вас до вашого законного чоловіка…

 - Шановний посол… - Ольга зробила спробу всміхнутися, та в неї вийшов оскал – вимушена, як їй здавалось, роль підлого м`ясника, щоб справити, як вона гадала якнайсильніше враження на своїх підданих, щоби попросту залякати їх, щоби вони і думки не мали здихатись її, «слабку немічну жінку»… і це вже не трохи почала діяти їй на нерви, руки та губи трусились, та вона з зусиллям впоралася з собою і змогла вичавити з себе… - Згідно з нашими звичаями перед моїм від'їздом… ви та ваші люди повинні особисто засвідчити повагу до своєї княгині… Але, щоб проявити повагу до мого нового чоловіка та всієї древлянської землі, мої слуги піднесуть вашу лодію разом з вами ближче до мене!

Щось у Ольжиному голосі послові сильно не сподобалося. А ще він хотів би знати, що це за дим та дивний сморід, яким було насичене київське повітря…

 - Вони що, до свята осіннього Перуна готуються? Так ще ж зарано…

Але він все ж не наважився спитати, а якби знав, то чимдуж би кинувся за весла разом з іншими гребцями і гріб би, гріб би звідти якнайдалі…

Та він прогнав від себе дурні сумніви – він  приїхав забрати княгиню, про що вже домовлено, тож чого ж він має боятися і чого б їй і справді не виказати такої великої честі послам?