Глава 49. У якій розповідається про подальше Блудове обдурення легковірного князя та чому саме Блуд все це все робив.

 Фортецю Родень було обложено з усіх сторін, цю невеселу картину з висоти валу спостерігав Ярополк, поруч стояв «вірний Блуд».

 - «Ти казав мені, що до цього не дійде, ти обіцяв мені розібратися з Хлусом і його людьми!» - Ярополк черговий раз дорікав Блудові -«Я вірив тобі, покладав всі надії на тебе, а що зробив ти?» - риторично повторив Ярополк.

 - «Княже, Хлус виявився розумнішим, ніж я гадав, він обдурив мене!» - відводив в сторону очі, коли говорив, Блуд.

 - «Бачу, що обдурив!» - різко обірвав його Ярополк - «А що зараз робити мені?»

  Блуд якусь хвилю подумав, а потім мовив:

 - «Все не так погано, як здається на перший погляд, не все ще втрачено» - впевнено говорив Блуд, хоча й добре знав, що втрачено все, що ніякої надії немає і що з Ярополком можна сказати покінчено… Що питання було тільки в тому, коли і як саме той зустріне свою смерть…але вів свою брехливу мову далі:

 - «Родень неприступний, його гарнізон відданий тобі, княже! Ти - законний правитель Києва, ніхто не може забрати в тебе це право! І ти можеш оборонятися тут вічність, поки Володимирові не набридне чатувати на тебе! Я гадаю, що він спробує з тобою домовитись!»

 - Блуд довірливо поклав Ярополкові руку на плече - «Скоріше за все, він вимагатиме у тебе нових володінь… - тієї ж самої деревлянської землі, або землі в'ятичів чи радимичів…» - безсовісно брехав Блуд в очі князю, який був на межі відчаю і міг сприйняти будь-яку саму безглузду брехню за чисту монету. Як потопленик хапається за соломинку, так і Ярополк вхопився за свою останню надію.

 - «Ну що я казав тобі князю, дивись…» -  і він вказав йому на вершників, що вимахували білим прапором і швидко наближалися до замку - «Ось тобі й перемовники з`явилися!»

Ярополк трохи збадьорився:

 - «Йди до них і скажи, якщо вони хочуть перемовин, то хай приходять удвох - Володимир і Добриня, і можуть взяти тільки двох охоронців, ми також поїдемо удвох, з собою візьмемо двох найкращих наших людей…»

 Було досягнуто домовленості про зустріч на нейтральній території - поза відстанню польоту стріли з міських стін і далеко від передових варязьких загонів.

Рано-вранці наступного дня родненьська брама широко розчинилася і випустила назовні Ярополка з Блудом і двох найкращих охоронців.  Згідно з домовленістю коней залишили у фортеці.

Назустріч їм з протилежного боку вирушили Володимир з Добринею, у супроводі двох кремезних варягів. Блудова душа торжествувала - нарешті після такого довгого очікування він помститься, він здійснить обіцянку дану собі, своїй родині і богам - він заприсягся вбити Ярополка! Але так, щоб той перед смертю знав, кому і за що він завдячує своїм падінням, а потім і загибеллю, бо так помста здавалася солодшою…

 Ніхто з князевого оточення не знав, що саме спричинило цю пекельну невависть, що саме змусило Блуда перетворитись з вірного слуги на найлютішого князевого ворога.

 Десь приблизно за рік до того, Ярополк, разом з найближчими друзяками, вирушили на полювання у прилеглий до Києва ліс. Йому хотілося гучно відсвяткувати загибель Олега і приєднання всієї деревлянської землі до своїх володінь. Але полювання не було дуже вдалим. Все, що вони змогли вполювати, це кілька куріпок і зайців, жодного лося чи кабана.

 Душа Ярополка вимагала достойного святкування такої величної події і він ремствував на своїх загоничів, але ті тільки знизували плечима - не йде звір, ну що поробиш!

 Кілька днів Ярополк з друзяками пиячили в лісі, але чомусь медовуха не брала князя. Він не почувався задоволеним у повній мірі, наче передчуваючи, що надалі в його житті все вже не буде так просто і гладко. Тієї ночі настрій в Ярополка чомусь був надзвичайно похмурим.

  Аж ось один з його друзяк повернувся після довгої відлучки з-за столу, як всі гадали з причини сильного перебору медовухи та розладу шлунку… Він підійшов до Ярополка і безцеремонно смикнув його за плече:

 - «Ярополку, там така дичина, така здобич!» - він ледве тримався на ногах і поточився на стіл, насилу піднявшись.

 - «Що ти верзеш… ти… п'яний бевзю?» - не меньш п'яно відгукнувся Ярополк, і, трохи замислившись, додав - «І що ти дозволяєш собі… ворсаючи мене… великого князя, за плече?»

 - «Вибач… князю…» - продовжував п`яно варнякати його друг - «Але ж сьогодні… купальська ніч!»

 - «Ну то й що, що… купальська ніч, дурню! Ти хочеш… пустити віночок?» - власна дотепність розсмішила його. Ярополк почав голосно реготати, до його реготу приєдналися всі, хто були за столом.

 Ярополків друг трохи образився, але несильно:

 - «Що ви регочете, я вам кажу, що там на березі Дніпра повно ряджених дівок! Вони пускають у воду свої вінки. І вони там зовсім самі!»

  За столом на хвилину запала тиша, усвідомлення поволі заходило у п'яні голови, потім стіл вибухнув радісними вигуками та передчуттям.

 - «Де вони? Веди до них!» - радісне збудження заволоділо оточуючими.

Похитуючись, підвівся і Ярополк:

 - «А ну тихо, замовкніть, я сказав!» - їх треба оточити тихо… так, щоб жодна не втекла!»