Глава 47 В якій Блуд таки зміг вмовити Ярополка втекти з Києва, що в подальшому коштувало йому життя.

 Ніч була напрочуд темна і як на середину літа надзвичайно холодна.

Посеред ночі пішов дощ, потім налетів страшний вітер. Він почав завивати в димарях, наче тисяча голодних вовків. Потім слідом за страшною зливою зайшлася гроза.

 - «Це Перун, він гнівається на людей!» - розбуджені перелякані люди молилися, щоб гнів бога обійшов їх стороною…

  Ярополк спав і бачив сон - посеред темного непрохідного лісу височіє одинокий пагорб, весь обгороджений височенним парканом.

 Він один, зовсім один посеред маківки того лисого пагорба, на нього чатують сотні голодних вовків. Та він думає, що паркан захистить його.

 Аж раптом ворота відчиняються - хтось відкрив їх для нього - і величезний чорний вовк застрибує всередину. Він шкирить зуби - показує величезні ікла і поволі наближається.

 Ярополк бачить себе, як він відчайдушно хапає меча і щосили встромляє його у чорну, стікаючу слиною, смердючу пащу.

 Вовк зникає, наче розчиняється у повітрі. А потім з'являється нізвідки і стрибає Ярополкові на спину, валить на землю і добирається страшними кривими іклами до самого горла…

 Блискавка освітила все навколо білим блискучим сяйвом. За кілька секунд у страшному гуркоті потонули всі навколишні звуки...

Ярополка наче підкинуло у його ліжку, він схопився за шию. Він ще відчував вовчі пазури на своєму тілі…

 Двері широко розкрилися - на порозі стояв Блуд, він відсторонив охоронців і зараз його широка огрядна фігура закривала майже весь дверний отвір. У спалаху наступної блискавки він здавався якимось потойбічним та передвісником чогось лихого.

 - «Біда, княже!» - почулося з порогу - «Хлус зі своїми людьми відкрили Володимирові браму міста… Зараз вони прямують сюди!»

 - «Що ти верзеш, зраднику!» - Вирячивши очі, Ярополк вхопив меча, що був неподалік, підбіг до Блуда і приставив йому до горла - «Я вб'ю тебе!»

 - «Князю, поглянь у вікно!» - Блуд боязко відсторонився від холодної криці, що прорізала йому шкіру - крапля крові повільно стікала долі – «Ти все побачиш на власні очі!»

 Невпевненість та страх з'явилися на Ярополковому обличчі. Він поволі забрав меча і, похитуючись, пішов до вікна.

  У світлі наступної блискавки він побачив безліч озброєних сірих похмурих фігур, що мов ті вовки-сіроманці бігли вулицею до палацу.

  Ярополк відсахнувся од вікна, провів рукою по обличчю. Наче це могло змінити те, що він бачив на власні очі. Подивився вниз ще раз - наступна блискавка освітила ще одну юрбу, що також бігла в сторону палацу.

 Ярополк заплющив очі і обхопив голову руками, Блуд підбіг до нього і почав ворсати, намагаючись вивести зі стану ступору.

  - «Княже, треба негайно вшиватися! Княже, тікаймо негайно, треба забиратися звідси!» - він схопив Ярополка за плечі та сильно струснув - «Вони зараз будуть тут!»

 - «Я не тікатиму, мов останній боягуз!» - Ярополк настовбучив свої розкішні чорні вуса - «Я краще помру тут, з мечем у руках!»

 - «Не дуркуй, князю! Тікаймо, доки не пізно!» - Блуд м'яко перейняв Ярополкову руку з мечем - «Ще буде час битися, коли для цього будуть сили, але зараз треба тікати!» - Неначе малу дитину, тримаючи і примовляючи Блуд вивів Ярополка з палацу до стайні, де вже стояли кілька осідланих коней.

Блуд повернувся до охоронців, що потупцем йшли слідом - «А ви що тупцюєте?» - гаркнув він на них - «А ну швидко допоможіть князеві на коня і мерщій до південних воріт!»

 На повному ходу кавалькада вирушила з задніх воріт палацу і незабаром проминула південні ворота Києва.