Глава 46 Воєвода Блуд заспокоює Ярополка пустими нещирими балачками.

 З київського валу Ярополк пильно вдивлявся у навколишні ліси і поля, де, як йому здавалося, причаїлася незчисленна сила тих, хто хоче знищити його.

 Поруч стояв вірний воєвода Блуд, він повсякчас давав свої розумні поради.

 - «Тут вони не пройдуть, тут глибокий яр, тому скоріше за все вони підуть отут…» - воєвода вказував своїм розповнілим пальцем – «Ми маємо чекати їх у цьому місці біля стіни» - впевнено продовжував Блуд   - «Але ти маєш зрозуміти, княже, що їх величезна сила! До того ж кістяк їхнього війська - це досвідчені і вправні у битві варяги… Я гадаю, що нам не здолати їх у полі, у відкритому бою. Найкраща наша тактика - це знекровити їхнє військо з міських стін, закидати їх камінням і стрілами, залити киплячою смолою. Зробити так, щоб рів, на дні якого укопані загострені кілки, вони змогли перейти тільки тоді, коли заповнять його тілами своїх мертвих і напівмертвих товаришів аж до самих країв! А коли останні з них все ще намагатимуться ставити свої драбини і лізти по них, то скинути їх всіх з висоти київських стін!»

 - «Це все красиво звучить, Блуде!» - мовив Ярополк, відчуваючи, що злість та страх, мов отрута, заповнювали його розум. Він схопив Блуда за грудки і зашипів:

  - «Але ж ти те саме казав тоді, коли вони взяли в облогу Полоцьк!»

 Зараз з настовбученим в різні сторони волоссям і ще формою голови він чимсь нагадува тхора, якого обложили у його власній норі, злого тхора, що ховав переляк за своєю злістю.

 - «Княже, я твій вірний слуга!» - Блуд вишкирився, його червоні очі блиснули відразою, яку він швидко заховав за виразом участі і співчуття.

 Ярополк обома руками різко здавив Блудові шию, показуючи намір придушити його, у випадку невдачі.

 - «Вибач, Ярополку, я недооцінив Володимира… а надто його розумного дядька - Добриню…» - прошепотів він здавленим голосом, бо говорити йому було важко.

 Як вхопив, Ярополк так само різко забрав руки. Блуд стояв деякий час переводячи подих.

 - «Ти - нездара, як я можу тобі вірити після цього?» - процідив Ярополк крізь зуби.

 - «Княже…» - мовив Блуд все ще відсапуючись – «Я всього лиш твій покірний слуга і не можу знати кому і що приготували боги!»

 - «Він образив та принизив мене!» - тепер наче забувши про існування Блуда прошепотів Ярополк - «Привселюдно згвалтувавши мою наречену!»

 В такі хвилини Блуд майстерно розігрував роль турботливого батька і це йому було неважко, бо він на цілих чотирнадцять років був старший за Ярополка і набагато досвідченіший, він це робив, хоча в душі відчував глибоко приховану відразу і ненависть.

  - «Гей, Ярополку…» - лагідно мовив він обійнявши князя за плечі - «В тебе сильне військо і міцна фортеця! І ти не повинен занепадати духом!»

 - «Але ж ти казав…» - В такі хвилини Ярополкові справді хотілося почуватися малим, він похнюплено і з докором дивився в Блудові очі – «Ти казав, що в Києві є змова! Що змовники хочуть скинути мене і запросити Володимира!»

 - «Так, так, казав, заспокойся, Ярополку…» - мовив Блуд примирливо – «Тобі не варто так хвилюватися через це! Я вже майже викрив і скоро візьму змовників… їх очолює дехто Хлус, але я знаю, де він переховується!»

 - «Це добре, Блуде, але поспіши!» - трохи збодьорився Ярополк - «Я хочу власними руками вирвати їхні кляті очі! А цей Хлус має привселюдно сконати на палі!»

 - «Не хвилюйся, князю…» - мовив задкуючи Блуд, ховаючи червоні вирячені очі - «Я зроблю все так, як ти хочеш…»