Глава 45. В якій Добриня з Володимиром вже придивляються до Києва

 Була передсвітанкова пора, в її тиші і застиглості було приховано прийдешнє не тільки цього дня, а й багатьох наступних. Магія цієї години, коли майже ніщо не порушує тиши, коли тільки квіти і трави про щось тихо шепочуться. Коли, з одного боку, майбутнє ще таке не визначене, а з іншого - все давно вже вирішено вічними і незмінними законами буття та природи. Ось яскравий диск сонця випірнув з-за горизонту і враз природа почала оживати - почулися переспіви перших птахів і, хвала Творцеві - ось він, новий день, почав народжуватись у всій своїй красі, у всій вічній славі Божій!

 Володимир і Добриня зчудовано спостерігали красу вранішньої природи, магія цієї години була надзвичайною.

 А вдалині на величних печерських пагорбах височіла могутня київська фортеця.

 - «Тепер ти розумієш, племіннику, чому я привів тебе сюди? Тепер ти бачиш Київ у всій його неприступній красі не зсередини, а ззовні! І маєш дещо зрозуміти…» - вів далі Добриня - «Ти ніколи не візьмеш Києва силою!»

 - «Що ти таке говориш, дядьку?» - обурено мовив Володимир - «Я взяв Полоцьк, і точно так само візьму Київ!»

- «Взяти Полоцьк тобі допомогло диво, і чимале благовоління богів…» - наполягав на своєму Добриня - «Якби воїни так швидко не наспіли, або полочанам трохи більше удачі та завзяття, то ми би з тобою зараз не розмовляли!» - похмуро додав Добриня - «Ти маєш зрозуміти, що не буде везіння вічним! Наступного разу утнувши подібне, ти загинеш з-за своєї дурості і нерозважливості!»

 Гаряча злість закипіла у серці Володимира, він розвернувся до дядька, схопившись меча - аж тут розуміння того, що він робить трохи остудило йому голову.

 - «Що ж я роблю? Геть з глузду з`їхав!» - вжахнувся собі Володимир - «Це ж Добриня, я ніколи не візьму Києв без нього!» - Хоча і не це було рушійною силою його наступних дій…

 Вголос він вимовив:

 - «Дядьку, вибач…» - та обійняв Добриню за плечі - «Всім, що маю, я зобов'язаний тобі… я не мав поводити себе так!»

 Добриня теж обійняв племінника і мовив:

 - «Ти сильний і сміливий, Володимире, я так пишаюся тобою!» - з гордістю промовив Добриня - «Але ти маєш дослухатися до думок інших, бо, можливо, в їхніх словах є зерно істини… і тільки так ти станеш великим князем і правителем!»

 - «Я зрозумів…» - каяття Володимира було справді щирим - «Я більше ніколи такого не зроблю! Завжди цінуватиму твою мудрість, дядьку! Я раптом зрозумів, наскільки нерозумно я тоді вчинив! Міг би даремно загинути і все було б намарно! Але більше я не припущуся цієї помилки! Обіцяю, дядьку!» - треба сказати, що яким би впертим та затятим молодий князь не був, та він вмів визнавати власні помилки і в той момент саме так і почувався…

 Трохи заспокоївшись та зібравшись з думками, Володимир запитав:

 - «А що ти взагалі пропонуєш?»

 - «Оце вже я чую голос зрілого мужа, а не примхливого хлопчика!» - радісно відказав Добриня – «Ти знаєш, мої шпигуни доповідають мені, що вірний пес і охоронець Ярополка воєвода Свенельд зараз відійшов від справ. Рання смерть найменьшого сина дуже вразила його, він забрав онуку і поїхав з Києва… і це нам на руку… Ось дивись, що я надумав…» - і він розповів Володимирові про свій план.