Глава 44 Битва лютує і розплата за пиху настає

  Все було готове - темний силует фортеці наче нависав над ними, давив своєю масивністю.

 Добриня обвів очима своє військо - скільки з них переживуть цей день? Скільки жінок та дітей не дочекаються їх удома?

 Він спересердя мотнув головою - наче виганяючи з голови слабкі, дурні, бабські думки, які невідомо як туди потрапили.

  - «Ми задамо цим супостатам перцю - ось про що треба думати, а ще про помсту, так, так - помсту, про солодку помсту за знущання над своїм родом -  ну, начувайся, Рогволоде! Ти за все заплатиш по-повній!»

Добриня знов поклав Володимирові руку на плече, підбадьорюючи та заспокоюючи, хоча той цього і не потребував:

 - «Князю, ти маєш щось сказати своїм воїнам…»

 Володимир від несподіванки трохи закляк - він уже уявляв себе, як він дереться на полоцьку стіну, як розкидає ворогів, прокладаючи собі мечем шлях уперед.

 - «Треба щось сказати…» - майнула в голові думка -«Треба підбадьорити їх так, щоь вони не дуже боялися лізти на ці кляті стіни на вірну смерть!»

 Думка про те, що він і сам смертний і може сьогодні загинути якось не приходила йому в голову.

 - «Братіє і дружино!» - зично вигукнув Володимир своїм юним, та вже чоловічим голосом - «Ось перед вами Полоцьк, а там Рогволод, разом з усім своїм гнилим кодлом! Давайте покажемо цим боягузам з чого зроблена наша могутня дружина, хай відчують наш гнів і міць наших залізних мечів на своїх шиях! Вперед, браття - з нами боги!»

 І все військо, як одна людина, кинулася здобувати князеві Полоцьк, а собі - славу, і, можливо, зовсім трохи багатства. Розгорівся лютий бій.

 Ватаги варягів і словен бігли, тримаючи в руках дерев'яні драбини і, як скажені, дерлися на стіни. Їх скидали долі разом з драбинами, поливали градом стріл, кидали на голову каміння, вони падали, але на їх місце приходили інші, які знов дерлися вгору.

 Володимир дерся по драбині, яку поставили інші, Добриня був поруч, як і обіцяв - ось повз них пролетів варяг, якому каменем розтрощили голову, ось інший, якому мечем відрубали руку. Намагаючись вхопитися іншою, він знов падав донизу - Володимир ледве встиг відхилитись, коли той хотів вчепитися в нього. Варяг ковзнув донизу і розбився об землю. Володимир видерся нагору, коли його драбину вже підчепили залізним гаком та трохи підняли, намагаючись скинути вниз.

 Своїм важким мечем він уперіщив у гак з такоб силою, що той вивалився з рук полочанина, який тримав його.

Володимир опинився на стіні і зразу шквал ударів посипався на нього з усіх сторін, Добриня стояв поруч і їх разом намагалися зіштовхнути донизу.

 - «Клич інших, ми не втримаємось!» - крикнув Володимир Добрині відбиваючи удар мечем і блокуючи інший щитом.

  Добриня заревів сурмовим голосом, мов поранений бик:

  - «Всі сюди - князь у біді! Всі драбини, що є, ставте сюди! Всі нагору!»

 Наступні кілька хвилин, поки підкріплення дерлося на стіну, були найважчими у Володимировому житті - його щит вибили з рук, шолом погнувся від ударів, кольчуга була геть посічена, у багатьох місцях крізь неї проступала його молода кров. Добрині прийшлося ще сутужніше - його плече простромили списом, гаряча кров заливала низ його могутнього тіла. Але, принаймі, не сталося найгіршого, їх не скинули зі стіни, хоча багато разів і могли. Звичайно по всіх законах жанру, а також правилам ведення війни Володимир та його невгамовний дядько мали б не повернутися з тієї стіни живими. Бо вони залишилися самі і без прикриття. Усі воїни, що дерлися на стіну за ними і перед ними, вже лежали мертві або конаючі під стіною. І врятувала їх лише надзвичайна згуртованість волі, яка найдивніше відбулася у рядах новгородських словенів, які ніколи не були добрими воїнами, (принаймі такими, як варяги). Але усвідомлення того, що князеві загрожує небезпека, що вони можуть його втратити, а разом з ним спокій, такий вистражданий мир і добробут у власній землі, зачепило щось у самому їхньому єстві, зробило з них непереможних левів. Що мов навіжені дерлися на ту кляту стіну, змітаючи все на своєму шляху. Їх поливали окропом, киплячою смолою, цілили в них стрілами і списами, розбивали голови камінням, скидали долі разом з драбинами. Вони падали, помирали, земля попід стінами була густо всіяна людськими тілами. Але через це свіжим Володимировим силам вже було набагато ближче лізти доверху. І вони лізли і напирали, поки таки не вчепилися в стіну біля князя і стали побіля нього незламною крицею.

 Це було диво! Дивом було те, що Добрині і Володимиру вдалося протриматись так довго, поки підійшла допомога! Але це диво створили вони самі - своєю незламною волею і жагою до перемоги, хоча, звичайно, було і везіння… Коли все Володимирове військо і надто варяги усвідомили, що частину стіні захоплено і треба тільки ще трохи натиснути і місто впаде - всі Володимирові воїни полізли на стіну, вона все більше і більше нагадувала людський мурашник.

Ось це і стало початком кінця Рогволода.

 Коли стіна захиталася від маси варягів і словенів на ній - ось тут вже їхня кількісна перевага стала дедалі відчутнішою, а тепер вже полочани були в меньшості. Спочатку нападники захопили велику частину стіни, а потім спустилися у місто. Коли Володимир з двома десятками найвідданіших людей пробилися до воріт і відчинили їх, то для Рогволода все було скінчено. Варяги увірвалися до міста і почалася страшна різанина. Ті, хто вижили, розповідали, що земля була липкою від людського жиру та крові.

 Витираючи спливаюче потом, закривавлене чоло, Володимир знайшов очима Добриню. Він сидів під стіною затискаючи рукою рану на плечі. Підбігши до нього, він допоміг дядькові підвестися, і той, хоч і стояв, але хитався від слабкості та втрати крові.

 - «Дядьку, не час слабувати!» - Володимир витяг меча і голосно вигукнув:

  - «Всі до палацу Рогволода!» - і воїни кинулися слідом.

 Весь закривавлений, у посіченій кольчузі, але піднесений і схвильований, не відчуваючи жодної втоми від кількох годин бою, Володимир вдерся до великої зали палацу, на ходу витираючи меча, з якого крапала кров охоронців, яких він власноруч зарубав біля дверей. Рогволод сидів на своєму високому троні, навіть зараз він намагався зберігати гідність.