Глава 37. У якій оповідання переноситься до Скандинавії, де молодий княжич Володимир намагається заручитися підтримкою місцевих варягів.

   Лодія швидко рухалася поміж височенних пагорбів, гір та берегів фьордів – царство води, каменю та суворої північної землі, що зараз, навесні, наче нависало над ними і давило на них буйством рослинності і величчю і масштабами цього краю, наче показуючи їм нікчемність їхнього власного життя та існування перед безмежними силами та буйством природи. День був сонячним, що було нечастим для цієї землі і всю цю велич красу можна було добре роздивитись.

  - «Яка дивна країна!» - спантеличено думав Володимир – «Тисячі островів, сотні фьордів, безліч маленьких проток і острівців - тут так легко загубитись!»

 - «Це країна твоїх предків по батьківській лінії, Володимире!» - голос Добрині вивів княжича зі стану замисленного спостереження видів чужої природи - «Звідси вони вийшли і загарбали півсвіту! Про них тепер знають і їх бояться навіть у найвіддаленіших краях! Таким корінням ти маєш пишатися!»

 - «Я пишаюся, дядьку!» - Володимир дивився на Добриню шанобливо і з повагою, саме це почуття той завжди у нього викликав - «Я просто хвилююся, як вони нас зустрінуть? Ми ж просто втікачі, в нас нічого немає, що ми могли б їм запропонувати!»

 - «А ось тут ти помиляєшся!» - повчально вимовив Добриня - «Ти - спадкоємець київського престолу і, навіть якщо в нас немає ні золота, ані срібла, ти все ж можеш отримати військо в обмін на своє ім'я, і, в разі перемоги, пообіцяти варягам наперед золоті гори, тільки б вони погодились!»

Володимир намагався шанобливо дивився на свого дядька. Бо наразі був повністю залежним від того… Хоча іноді його юнацькій уяві той і видавався навіть не людиною, а напівбогом, який знає відповіді на всі-всі питання, знає, як вирішити будь-що, що посилатиме життя...

 Володимир не міг не відчувати глибокої вдячностї за Добриніну турботу про нього, бо якби не він, то скоріш за все, він сам давно вже був би мертвим…

…Ось він згадав, як не так давно дядько підняв його посеред глупої ночі, сильно борсаючи за плече: «Біда, племіннику, вставай, треба негайно забиратися звідси!»

 Володимир дивився на нього нічого не розуміючи, кліпаючи заспаними повіками: «Куди ... забиратися....чого?»

 - «Я тобі кажу просинайся, бо життя проспиш! Бо не прокинешся вза-га-лі!» - Добриня виписав добрячого стусана племінникові своєю важкою рукою - «Піднімайся! Ярополк послав своїх людей вбити тебе! І вони вже неподалік!»

Від цього сон мов рукою зняло, Володимир прокинувся вмить, хоча все ще не розумів, що відбувається…

 - «Хто… Кого послав? Що ти мелеш?» - Відносини дядька та племінника були досить панібратськими, та все ж такий стусан… - «Нащо ти підняв мене серед ночі?... Ярополк послав… мене вбити?» - тепер розгублено перепитав Володимир заплітаючимся язиком, бо звечора у веселій компанії конюшних трохи перебрав оковитої…

 - «Княжичу, ти що, вчора народився? Я щойно довідався, що через нього загинув його рідний брат Олега і, якщо так, то тебе зведеного, сина рабині, він точно не пошкодує!»

 - «Олег що… помер? Що ти… кажеш!»

 - «Княжичу, прокинься…» - Добрині почало набридати возитися з нетверезим небожем - «Прокидайся бісів вилупок, поки не пізно! Я тобі кажу - Олег загинув два тижні тому, він впав у рів і нахромився на кілок, коли Ярополкові війська штурмували Вручій! Вірна мені людина почула розмову Ярополкових людей у шинку, неподалік Новгорода…»

  - «О боги! Треба тікати!» - раптом прозрів Володимир.

  - «Так, княжичу, треба, добре, що ти це нарешті зрозумів…» - Добриня ляснув Володимира по плечу - «Доки ще не пізно!» - Додав він тихше…

 - «Але куди?» - розгублено вимовив Володимир.

 - «Я знаю куди!» - безцеремонно відказав Добриня - «Збирайся негайно, ми пливемо до варягів!»…

Зараз Володимир дивився як дядько разом з усіма вправно веслує.  Богатирські м'язи випирають крізь тонку сорочку, краплі поту стікають по м'язистій шиї, русяве волосся збилося в пасма, вилиці та шкіра біля скронь періодично напружувались. Великий м`ясистий деревлянський  ніс, вольове підборіддя та важка нижня щелепа - все видавало у ньому сильну особистість та природженого борця…

 Це він наполіг. Коли новгородська делегація приїхала до Києва, просячи в князя Святослава якогось з синів для управління містом, він наполіг, щоб вони з Володимиром їхали саме туди…

 - «Поки дають - треба брати, княжичу!» - дивлячись Володимиру прямо у вічі вимовив тоді Добриня.

 - «Але ж це бог знає де, на краю землі!» - вперся нерозумний княжич-підліток  - «Та я хочу залишитись у Києві!»

 - «В Києві княжитиме Ярополк, він старший, до того ж законний син…» - всміхнувся Добриня - «Олег - сяде у Вручії, а ти - бери те, що дають і поки дають! Не забувай ти - позашлюбний син…» - Добриню трохи пересмикнуло від цієї згадки - «Тобі можуть взагалі нічого не дати!»

Тільки зараз Володимир осягнув Добринину мудрість - таки старий чорт недарма носить макитру на плечах! Бо якби він залишився у Києві - його б убили, якби сів на деревлянах - також, а так він вижив, у нього є шанс повернутися, і не самому, а з військом, і взяти те, що по праву належить йому!

 Час спливав швидко. Завдяки попутному вітру і дужим рукам гребців вони невдовзі дісталися пункту призначення.

  - «Гедебю - ось воно яке…» - Володимир здивовано роздивлявся кількадесят халуп на суворому кам`янистому та туманному березі фьорда, яке гордо йменувалося столицею шведського конунга.  Кілька десятків озброєні суворі бородаті чоловіки підозріло роздивлялися їх з пристані.

 - «Хто ви такі і що вам тут треба?» - пролунало старонорвезькою мовою, якою користувалися в цій частині країни.

Добриня довго жив у Києві, серед його друзів було чимало варягів і мову він знав.

- «Князь Володимир до конунга Еріка!» - зично виголосив Добриня – «Конунг чекає на нас!»

Воїни не опустили зброї, стріли на натягнутих луках дивились у обличчя русів. Один з них відділився від усіх і зник, незабаром він повернувся і переказав решті: