Глава 36. У якій розповідається про похід Ярополка до Вручія, загибель Олега та остаточне приборкання деревлян.

З валу Вручія Олег дивився на київські дружини, що наближалися до міста.

 - «Вони прийшли по мене, вони прийшли по мою душу, вони прийшли по мою душу...» - пульсувало у нього в скронях - тепер, коли Люта не стало, він почувався майже беззахисним, бо ні від кого було чекати підтримки чи поради, бо весь час Лют нікого не підпускав близько до княжича, боячись, що той попаде під чийсь інший вплив…

Хтось зі старших дружинників запропонував вийти і зустріти ворога за межами міста і дати йому бій там, щоб той не думав, що деревляни боягузливо відсижуватимуться за стінами…

Хоча Олегове серце прагнуло заховатися у п`ятки, та все ж він розумів, що мав підтримувати віру воїнів у себе…

Деревлянська дружина виступила в поле… Та Свенельд, бажаючи швидше помститися, взявши кращих людей, навально та дужо атакував її прямо у лоб. І деревляни не витримали, розвернули своїх коней та побігли… Свенельдові лучники розстрілювали їхні беззахисні спини. Вже перебуваючи на валу, Олег заціпеніло дивився на ворожих дружинників, що готувалися штурмувати місто, аж раптом хтось з деревлянських дружинників вигукнув: «Княже, скинь червоне корзно, бо їхні лучники цілитимуть прямо в тебе!»

 Наче воно йому пекло, Олег вчепився у корзно і зірвав його з себе, задкуючи від того місця, де київські дружинники зібралися, щоб атакувати вал. В цей час кияни підтягли драбини і почали дертися вгору - група деревлянських дружинників поспішала на допомогу своїм, у місце можливого прориву. Не впізнавши князя, вони промчали повз Олега, зачепивши його, той втратив рівновагу і вилетів за стіну. Останнім судорожним рухом він вчепився за її край, але вранці пройшов дощ і його рука ковзнула, зірвалася зі стіни. Він з усього розмаху пролетів вздовж неї і впав прямісінько в рів, на дні якого були загострені кілки. Один з них наскрізь простромив йому груди, інший виліз зі стегна - Олег засмикався в передсмертних муках.

 Один з деревлянських дружинників, що добре знав князя, побачив це і не своїм голосом заволав: «Біда, князя вбито!»

 Крик відчаю заполонив деревлянські лави. За кілька хвилин вони склали зброю і відкрили ворота міста.