Глава 34. У якій йдеться про хитрий задум Люта та про те, що йому не судилося здійнитись через його передчасну загибель.

 Полювання йшло непогано, княжі хорти затравили пару вепрів і козуль, у мисливському таборі панувало піднесене передчуття наскоро приготованого смачного свіжого м'яса, запитого великою кількістю хмільного меду.

 Лют вирішив, що саме час їм поговорити до гулянки, на тверезу голову, і гукнув княжича:

 - «Олеже, давай від'їдемо, бо ця розмова не для сторонніх вух…»

 Коли вони від'їхали туди, де їх точно не почують, Лют роззирнувся і ще раз переконався в цьому, а потім вимовив:

 - «Слухай, княжичу, хочу повідомити тобі погану звістку - твою мати Преславу, можна сказати, ув'язнено, зараз вона у своїх покоях, під цілодобовою охороною...»

  - «Що? Що ти таке кажеш?» - Олег дивився на нього недовірливо, княжич не міг повірити цьому, спочатку йому здалося, що це все просто почулося, а потім, коли зрозумівши, що ні він сказав - «Ти розігруєш мене…» - посмішка розплилася на майже дитячому, бевусому, круглому обличчі та Лют дивився на нього дуже і дуже серйозно і княжич зразу знітився - «Не може бути! Але чому?» - Глибше усвідомлення сказаного ще більше вжахнула княжича - «Чому ти зразу мені не сказав?»

 - «Ну, стосовно чому це сталося - я не знаю» - чесно відповів Лют - «Припускаю, що після смерті князя вона захотіла стати регентом, а Ярополк звичайно був проти! А може йому просто набридли вічні плітки про неї та незліченних коханців, а може те і інше!»

 - «Як ти смієш!» - вихопилося у Олега, образа відбилася на його білому, круглому обличчі, він стиснув повіддя та схопив руків`я меча  - «Ти ж говориш про мою матір!»

 - «Добре, княжичу, заспокойся. Тепер ти сам бачиш, чому я не сказав тобі вчора. Ти занадто сильно всім переймаєшся… ще утнув би якусь дурницю!»

 - «Добре, я зрозумів…» - промямлив Олег примирливо - «Та тобі не варто повторювати усілякі дурнуваті плітки! І зрозумій, я турбуюся, я боюся за неї! Як ти гадаєш, він нічого їй… не заподіє?»

 - «Не переймайся цим, Олеже» - переконано мовив Лют - «Він нічого їй не заподіє, вона ж і його мати! До того ж вона жінка і сама по собі не зможе правити в Києві, бо ж вона не княгиня Ольга…» - тут він оцінююче подивився на Олега, перед тим, як сказати наступне - «Він може заподіяти шкоду тобі…» - його погляд став випробовуючим.

 - «Як-то мені?» - недовірливо і вже трохи перелякано промовив Олег – «Я не претендую на владу у Києві…»

 - «А ось так Олеже… Як би там не було, сама мати не загроза для Ярополка, а ось у зв'язці з тобою - то загроза, тому що вона може бути регентом при твоїй особі. І тому Ярополк спробує вбити саме тебе!»

 Олег не вірив своїм вухам: «Брат може мене вбити? Але ж я нічого поганого йому не зробив!»

 Лют вишкирився - «Ну ти й простак, княжичу! Та тобі не обов'язково щось робити, твоє просте існування загроза для нього! До того ж ти законний син, не робочич, а ще близько до Києва, набагато ближче, ніж твій зведений брат Володимир!»

 - «Що ж робити?" - у розпачі вигукнув Олег, аж тут інша думка неймовірно злякала його, його кругле обличчя ще більше побіліло - «Зачекай, а звідки ти все це знаєш… звідки ти знаєш, що брат хоче мене вбити?» - він дивився на Люта так, наче хотів, щоб той сказав, що все це неправда, вигадка та дурний жарт.

 - «Мій батько Свенельд говорив зі мною…» - промовив Лют, відводячи очі - «Ти знаєш, що він тепер права рука Ярополка! А без нього і князь на таке не наважився би!»

 - «О боги, що ж робити? Я маю тікати?" - він повернувся до Люта, заглядуючи йому у вічі - «Допоможи мені…» - він дивився майже молячи, потім певна думка зупинила його - «Зачекай, а чому він з тобою про це говорив?» - У коров'ячих очах з'явився майже тваринний страх.

 - «Олеже, заспокойся, якби я вирішив тебе вбити, то ти був би вже мертвий! Я зовсім не хочу твоєї смерті!»

Олег майже благально дивився на Люта, примовляючи:

- «Дякую тобі, друже мій, дякую, я вірю тобі!»

 - «А тепер слухай сюди, княжичу!» - Лют говорив з Олегом як з нерозумною дитиною, якою той у свої 16, в принципі ще і був - «Тобі не варто нічого боятися, ти - князь над деревлянами! Ця земля твоя по праву, її дав тобі твій батько - покійний князь Святослав! Це все, що ти повинен знати і розуміти… І ще одне - не сумнівайся у деревлянській відданості – тут всі ненавидять Київ і об'єднаються навколо тебе проти Ярополка! Вони хочуть помститися за всі біди, спричинені їм!

Олег виглядав трохи заспокоєним - «Ти правда думаєш, що все так і буде?»

 - «Я не думаю, я знаю!» -  сказав упевнено Лют - «Твої біди і печалі у минулому, а я допомагатиму і оберігатиму тебе! А тепер ну-мо ходімо до накритих столів святкувати, тобі треба випити оковитої, щоб забути про всі свої печалі!» - весело запропонував Лют.

Щедрий стіл було накрито прямо посеред лісу, княжих мисливських угідь. Яких тільки наїдків і напоїв не було на ньому! Звичайно смажена приправлена дичина була головною стравою, так само як і меда з княжих погребів. Лют захмелів, легкі та веселі думки були в голові. А як же інакше - тепер він буде чільною особою у деревлянській землі і з залежним від нього кишеньковим князем може робити все, що йому заманеться! А Києв нехай собі котиться під три чорти!

Він підвівся і підняв кубок:

 - «За князя Олега Деревлянського! Зичим здоров`я і слави!»

 - «За князя Олега Деревлянського!» - в один голос повторили всі присутні за столом, схвально перезираючись та підтримуючи тост.

  - «І Нехай загинуть мої вороги!» - вигукнув теж добре захмілівший Олег.

  - «Хай загинуть всі вороги!» - слідом за ним повторили розчервонілі хмільні дружинники.

Гулянка була у самому розпалі, коли прибігли захекані загоничи:

 - «Князю!» - вигукнули вони чи не всі разом - «Ми підняли величезного вепря! Він роздер кількох наших собак!»

 Лют, що задля гарної нагоди дуже набрався, вже був добряче напідпитку. Бо пиятика була ще однією його вадою, через що його засуджував Свенельд… Він насилу підвівся і хвалькувато вже сильно заплітаючимся язиком вигукнув: