Глава 33. У якій йдеться про повернення Люта з Києва після розмови з батьком.

 Яскраво світило сонце, була гарна красива рання весна. Час, коли краса природи змушує забути про всі негаразди… Повертаючись з Києва, наближаючись до воріт замку Вручія, Лют почув бряцання зброї і звуки боротьби.

 - «О, я чую княжич знов розважається…» - подумалося йому. Всю дорогу з Києва до дому важкі думки обсідали його. Але зараз йому здавалося, що він вирішив, що точно знав, чого хоче і чого не хоче, він розібрався в собі, своїх почуттях і, здавалося, більше не мав сумнівів… Він вирішив, що більше не хоче і не буде ні в кого на побігеньках, не хотів робити те, чого хочуть інші, а не він сам! Не хотів грати дурника для інших, спокусившись непевними обіцянками. Які як дали, так само легко і заберуть…

 - «Батько обіцяє мені золоті гори, якщо я допоможу йому здихатись княжича... Але особисто для мене він набагато корисніший живий!» - думалося йому - «Ну навіщо мені позбуватися того, хто вірить мені, як нікому, хто робить все, що я скажу?! І ким я буду у їхньому Києві? Просто прислужником на побігеньках у Ярополка? Тоді як у Вручії - я друга після князя особа, а насправді взагалі перша! Ні, княжич повинен знати, що йому загрожує. Разом ми, точніше більше я, придумаємо, як обійти будь-яку підлість, яку придумає для нас всюдисущий Ярополк, що вочевидь уявив себе всемогутнім…»

 - «Так тому і бути…» - остаточно вирішив Лют і вже, зіскочивши з коня вже у дворі замку, наче й не було довгої дороги з Києва, вигукнув:

 - «Ну княжичу, давай спробуємо тебе у справжньому двобої!» - і показав конюхам, що вони вільні. Бо насправді вони тільки імітували серйозний бій з Олегом… Двома руками стиснувши руків'я важкого двосічного меч, він поволі наближався до княжича. Олег був молодий і трохи вайлуватий, але він рвався у бій, наче хотів собі та всім навколо щось довести. Він зробив кілька колових рухів мечем.

 - «От дурень, та ще й незграба» - думав Лют - «Будь-який перший-ліпший мечник впорається з тобою за хвилину!»

А вголос сказав: «Я бачу княжичу, що в тебе вже набагато краще виходить, давай спробуємо ще раз…»

Лют розмахнувся і несильно вдарив прямий удар зверху - княжич насилу відбив цей удар.

 - «От вайло!» - подумав Лют - «Він зовсім не схожий на батька! Може і справді його батько не Святослав, враховуючи репутацію Предислави? Простий удар він ледве держить, це ж треба, так нічому і не навчився!» - зловтішався про себе Лют.

 - «А якщо отак і отак і ще раз отак?» - він ще раз ударив зверху, потім з правого боку, потім зліва - Олег спробував відбити і цей останній удар, але меч випав йому з рук.

 - «Цей ніколи нічому не навчиться!» - подумав Лют - «Я міг би вбити його просто зараз, як наказав мені батько, інсценуючи випадкову смерть у двобої! Челядь не посміла би торкнутися мене, бо князь був би мертвий, а значить князем стає Ярополк, а я син його воєводи і правої руки!»

Ці думки швидко промайнули в його голові, а вголос він сказав: «Нічого, княжичу, все добре, твій удар вже стає впевненішим!» - Олег дивився на нього своїми лупаючими коров'ячими очима.

 - «Слухай княжичу» - сказав Лют, по-панібратськи ляснувши того по плечу та посміхнувся:

 - «А давай-но завтра поїдемо на полювання, відсвяткуємо моє повернення з Києва! І, до речі, маю розмову до тебе…»

 - «Про що ти хотів поговорити, щось негаразд…., щось у… Києві?» - спитав Олег своїм вічно здивованим голосом - «Справді жертовне ягня…» - подумалось Лютові - «Завтра, княжичу, все завтр