Глава 30. Про опритомнення Борислава у печенізькому таборі, «турботу» про нього божевільної Акне а також «випадкову» її загибель та втечу Борислава.

  Бориславові здавалося, що він чує дивну музику, звуки все ще начебто були далеко і близько одночасно - дивні жінки у темному одязі танцювали, кружляли навколо нього, але він не міг роздивитися їхніх обличч. Ритм танцю все пришвидчувався, вони кружляли, нависали над ним, він простягав руку, але вони зникали, розчинившись у повітрі.

  - «Я помер…» - думалося Бориславові - «Але де я, у варязькій Валгалі, чи у вирії моїх предків?»

Тим часом музика, яка чомусь віддалилась, знов ставала голоснішою. Аж ось одна з танцівниць наблизилась до нього і скинула своє чорне покривало, яке так завзято кружляло до того - смаглява шкіра, білі зуби у привітній посмішці.

 - «Якщо я помер і це вирій, то тут не так вже і погано!» - подумалося Бориславу.

 Він почув печенезьку мову:

 - «Мамо, мамо, твій урус розплющив очі» - наче здалеку почувся дзвінкий дівочий голос.

 - «Хвала богам, йому значно краще!» - полегшено зітхнув жіночий голос - «Він житиме! Ритуал танцю для прикликання богів вітру та степу допоміг!»

 Наступного дня Борислав прийшов до тями, він довго і з подивом роздивлявся навколо - це не було схоже на вирій, він лежав на підлозі в юрті, що була щільно вистелена овечими шкурами. Тонкий запах кумису лоскотав йому ніздрі. Він скинув з себе ковдри і спробував підвестися - різкий біль пронизав усе його тіло, він облишив кволу спробу і голосно застогнав. Його стогін був почутий, в хижу заглянула дівчинка років десяти.

 - «Мамо, мамо, він опритомнів!» - на її крик прибігла висока, як на печеніжинку, жінка. Трішки худорлява, але гарно складена, із густими чорними бровами, жовтуватим круглим обличчям, допитливими карими очима. Чорне, мов смола, волосся прядками спадало на її темне, обвіяне всіми степовими вітрами обличчя. Ростислав розумів їхню мову, ще до набігів він бував у їхніх стійбищах, хоча говорив дуже погано.

 - «Ти все ж прийшов до тями!» - гордовито вимовила жінка - «Боги степу і вітру почули мої молитви!»

Борислав спробував підняти голову - тіло озвалося пронизливим болем:

 - «Хто ти, чому я тут?» - насилу вичавив із себе він.

 - «Я - Акне, дружина Шаруха, мій чоловік…» - Акне закрила обличчя руками, поринаючи в болісні спогади – «… не пережив останньої битви і… помер у мене на руках. Я власноруч спалила його тіло… а потім пішла на поле бою, щоб забрати в мертвих те, що їм не потрібне… після того, як наші воїни добили поранених. Та тебе вони не зачепили, бо вирішили, що ти вже мертвий. Але я знала, що це не так! Бо я бачила сон, в якому боги пообіцяли мені повернути Шаруха! І лише побачивши тебе, я зрозуміла, що боги і мій чоловік посилають тебе замість нього! Я знаю, що це воля верховного Тенгрі і її треба поважати! І шаман і він підтвердив це та ще сказав… що ти людина, в чиєму тілі живе дві душі… не знаю, що він мав на увазі. Та мені байдуже, але я дуже хочу і вірю, що після твого чудесного зцілення духові мого чоловіка є куди повернутися, він… має вселитися в тебе і ми житимемо, як завжди жили!» - останню фразу Акне випалила впевнено та напористо, як все робила в цьому житті.

 - «Але ж я не твій чоловік…» - спантеличено мовив Борислав.

 - «Байдуже, я вірю, що колись ти ним станеш…» - затято торочила своє Акне.

 - «Вочевидь шаман не захотів сперечатись з цією божевільною…» - подумав Борислав - «А я тепер цілком в її владі…» - Борислав замовк і отетеріло дивився у стелю, якщо нею можна було назвати оббитий козячими шкурами верх хижі.

 - «Отже тепер у мене в тілі має жити ще й дух померлого печеніга - цього мені тільки бракувало!» - він внутрішньо посміхнувся  – «Я не дуже в це вірю, але після всього того, що зі мною сталося, навіть тепер вже починаю сумніватися…

 Перериваючи його невеселі думки почулося:

 - «Я називатиму тебе Шарух, тепер це твоє ім'я! Шаруху, любий, хочеш їсти?»

 Від несподіванки Борислав аж підскочив, а потім ламаною печенізькою мовою Борислав спробував переконати її: «Акме, послухай, я не твій чоловік, твій чоловік помер, мене звати Борислав… і так, я хочу їсти!»

  - «Ну, якщо хочеш їсти, то маєш бути Шарухом… я не годуватиму чужинця, який, можливо, його і вбив!» - Акме з почуттям поглянула йому у вічі.

 Борислав відчував, що шлунок прилип йому до спини, він почувався так, що зараз з'їв би ведмедя!

 - «Добре, Акне, добре, я твій Шарух і дуже хочу їсти!»

 - «Ну так би і зразу! Ось, сідай любий, підсовуйся ближче - ось смачний суп із кінського м'яса - тобі обов'язково треба поїсти гарячого! А ось - свіжий хліб, що я спекла з борошна, що його виміняли у полян на коней… А ось цілий глек із кумисом, він підтримує сили, а це тобі зараз потрібно…»

 Насилу стримуючись, шоб не застогнати, кривлячись від нестерпного болю - його рани трохи загоїлись, але ще дуже боліли, він підповз до імпровізованого столу і став жадібно їсти густе варево, що було подібне до куліша, але називалося юшкою. А потім свіжий кумис благотворним теплом розливався по його горлу. З'ївши все до крихти Борислав, почувався набагато краще. Поки він їв, зайшла дочка Акне - Гула і роздивлялася його так, наче ніколи не бачила. Її дивував та трохи лякав цей чужинець, про якого мати сказала, що тепер він її батько.

 - «Ти наївся, чоловіче мій?» - Акне свердлила його очима.

 - «Так дякую, я наївся…»

 - «Ну то лягай, відпочивай, ти маєш багато спати, щоб швидше відновити сили…»

 Ніхто в стійбищі не хотів зв`язуватись з навіженою Акне. Тож ніхто не перешкоджав їй...

Так Борислав почав жити серед печенігів. Хотів він того, чи ні, він повинен був прийняти ці правила гри. Бо це все ж було набагато краще, ніж померти.

 Акне була на добрих десять років старша за Борислава, та вона трохи подобалася йому. Окрім природнього жіночого шарму, вона наче випромінювала енергію навколо себе, заряджаючи нею всіх інших.  Не завжди, але іноді спілкування з нею давало йому силу і якесь дивне відчуття спокою - це саме те, що йому зараз було потрібно.