Глава 27. У якій розповідається як саме виконав Свенельд свою частину угоди.

  Свенельд сидів у засідці, спостерігаючи, як дніпрові хвилі б'ються об пороги, як вода з гуркотом набігає на них і розбивається і піниться і кружляє у смертельних коловоротах, а потім все повторюється знову.

 - «Так і життя…» - промайнуло в його голові – «Ми весь час ходимо по колу, по колу наших страхів, надій і сподівань. Але все повторюється знов, ми просто ближче стаємо до безодні вічності, чекаючи поки вона поглине нас і засмокче у свій темний вир…»

 Він не дуже вірив у грізних скандинавських чи слов'янських богів. За своє довге суворе життя воїна він бачив чимало битв та безліч смертей, але ніколи, за жодних обставин вони не приходили до нього… Та воїни вірили у їх всемогутність, тож і він мав зважати на це. У що він справді вірив, то у свій обов'язок перед князем, якому досі вірно служив… Як до того його батьку, Ігорю, потім його матері, Ользі. А тепер ось, він мав зрадити свого князя!

 Він, звичайно, знав Святославові слабкості - його гордість і пиху, постійне непотрібне наражання на небезпеку себе та інших і часто небажання рахуватися з голосом здорового глузду. І завжди думав, що Святослав або безмежно звеличить, або стане погибеллю для свого народу. І зараз більше скидалося на останнє…

 Та тим не меньше це був важкий вибір - з одного боку рідна онука - єдина втіха і розрада в його житті, з іншого боку князь, якого він завжди захищав і був для нього надійним захистом та опорою. Зараз він намагався зробити останню спробу врятувати князя, не дивлячись ні на що - відмовити його розділяти військо, а йти всім разом, обійшовши пороги на вцілілих після зимівлі конях, завантаживши їх тією здобиччю, що вони могли підважити та потягти…

 - «Але ж так ми зможемо взяти лише малу частку усього!» - гнівно відказав Святослав  - «Ти що, воєводо, намагаєшся поставити під сумнів моє слово?» Цим останнім вибухом гніву та небажанням слухати князь сам підписав собі вирок…

 І ось зараз Свенельд, разом з двома довіреними особами чекав у засідці. Якщо з'являться печеніги і обсядуть Святослава біля порогів, де він з малою дружиною вантажитиме здобич на човни, то князь відправить свого посланця. А Свенельд пошле свого до основного війська і вони вдарять по печенігах з двох боків, візьмуть їх у лещата і розіб'ють наголову...

 - «Свенельде, дивись!» - сказав один з супроводжуючих - здіймаючи куряву, понад Дніпром до них мчав посланець, незабаром він був біля них.

 Зіскочивши з коня, він підбіг до Свенельда:

 - «Воєводо, час йти на допомогу, князь обложений з усіх боків, він довго не протримає..."

 Остання його фраза була заглушена булькотінням крові в його горлі, якою він захлинався, коли Свенельдів меч простромив йому черево.

 Наступною була черга першого супроводжуючого, що стояв за плечем воєводи, Свенельд різко розвернувся і меч розпанахав воїна від плеча до пояса. Останній супроводжуючий кинувся бігти, але далеко не втік. Бо Свенельд на всі сили жбурнув меча, той пробив нещасному спину і виліз спереду на добрих півметра - не дивлячись на свій вік Свенельд володів мечем майстерно та не гірше за князя.

 Витерши сорочкою лезо меча, Свенельд подивився вдалечінь, в той бік, де йшов запеклий бій. Його обличчя спотворила гримаса, він витер рукою спітніле чоло. Потім легко, мов юнак, скочив на коня і по