Глава 26. У якій розповідається про Кнутову зустріч з каганом Курею, та що на ній було вирішено.

 Хан Куря сидів на дорогих пухких подушках і недовірливо дослухався до Кнута, що сидів навпроти. Він не вірив своїм очам та вухам - зорі зійшлись і все якось занадто добре, щоб бути правдою. Київські люди разом з княгинею, просять допомогти йому позбутися князя-самодура і не просто просять, а дають йому за це аж півскрині золота! До того ж примушують воєводу Свенельда - першого князевого кращого радника і оборонця допомогти їм! Коли візантійці привезли своє золото з аналогічним проханням, то задача була складнішою, якщо взагалі здійсненною. Бо він повинен був мати справу зі Свенельдом і його військом і результат цієї битви був досить непередбачуваним.

 І тут інша думка закралася Курі в голову - а якщо все це пастка? Якщо за всім цим ховається якийсь підступ його ворогів?...  Але наче не схоже на це. Все виглядає так, що він взяв візантійське золото, ще золото княгині, а потім ще й отримає величезну Святославову здобич після того, як розіб'є його невелику дружину, що охоронятиме човни зі скарбами! Куря відразу пообіцяв собі, що принесе щедрі жертви богам, дякуючи за неймовірне везіння та покровительство.

Ніби прокинувшись від власних думок, він поглянув у червонуваті примружені Кнутові очі:

 - «Як я маю пересвідчитись, що все це не пастка? Що Свенельд не вдарить мені у спину, поки я розбиратимусь зі Святославом!»

  - «Не турбуйся про це!» - вишкирився Кнут упевнено - «Княгиня Предислава дає своє слово  - у неї в заручниках найдорожча для Свенельда людина, він точно зробить те, що повинен!»