Глава 23. Про образу князівни Предислави та те, як вона мерщій побігла скаржитись на Малушу Ользі, та що з цього вийшло.

 На порозі своєї спочивальні Предислава стояла з перекривленим лицем, в чорних відьомських очах горіла люта злість та образа:

 - «Ти що, спиш з нею - зі своєю нянькою? Ти знаєш, що наш шлюб освячений богами, а ти вирішив зрадити мене, свою законну дружину, з цією хвойдою?»

 - «Не називай її так!» - те, що він так довго намагався сховати, вирвалося назовні, Святослав відвів очі, старі призабуті образи знов знов виринули назовні, дружина дуже його дратувала. І тут згадалося - «Так, вона його законна дружина, але його примусили одружитися з нею і він насправді ніколи її не любив!»

 А Предислава тим часом продовжувала - «А хто ж вона? Усього лиш рабиня, та ще й шльондра, яких світ не бачив! А ти відповіси за те, що заподіяв мені! Я заберу свого сина до батька, я...» - Святослав підскочив до неї та міцно стиснув їй лікоть свою вже досить сильною рукою:

 - «Закрий свого рота, не смій приплітати сюди мого сина!»

 Предислава з силою вирвала руку, в гніві вона плутала слов'янські і варязькі слова з угорськими, потім була довга промова, вочевидь лайка, угорською. Що саме вона говорила, Святослав не знав. Не стримуючись, вона почала голосно волати, намагаючись чи то вдарити, чи подряпати його. На її крик прибігли слуги, та Святослав злобно зиркнув на них: «Пішли геть, я сказав!»

Предислава на мить припинила кричати: «Значить я йду до твоєї матері!»

- «Не смій її зараз тривожити, вона ще дуже хвора!»

- «Та вона повинна знати, що за блазень її син!» - кинула вона і швидко вибігла зі світлиці.

 - «Стій, ти нікуди не підеш!» - вихопилося у Святослава, але вже було пізно, бо не встиг перейняти її.

Предислава мов шторм увірвалася до Ольжиної світлиці, Малуша сиділа, тримаючи княгинину руку в долонях. Та дивилася на неї своїми хворими, але добрими і люблячими очима. Коли двері різко заскрипіли і розчинилися, то обидві здригнулися.

 - «Клята шльондро! Пішла звідси, очі б мої тебе не бачили!»

 Малуша знітилася, почервоніла, вклонилася і швидко вибігла за двері.

  - «Твоя дівка вважає, що може спати з моїм чоловіком, коли їй заманеться!» - запально вигукнула Предислава - «Я більше не терпітиму її тут!»

  Ольга була ще дуже хвора, її голос був таким слабким, наче доносився звідкісь з підземелля.

  - «Вона не заважатиме тобі, не переймайся…» - ледь чутно промовила Ольга - «Я сьогодні ж відправлю її назад…»

 - «Не сьогодні, а зараз, я хочу, щоби ти відправила її зараз!»

 Тихий і слабкий, але тепер владний голос відповів їй.

 - «Предиславо, ти що, забула з ким говориш? Я - княгиня, мати твого чоловіка! Ця дівчина - не загроза для тебе… а тепер вийди…я хочу трохи перепочити…»

Ображена Предислава вискочила з світлиці і ляснула дверима. За кілька хвилин в світлицю зі схиленою головою зайшла Малуша. Ольга підвела на нею погляд своїх хворих очей.

  - «Підійди…» - вичавила вона з себе, Малуша підійшла несміло.

  - «Як ти могла?...Ти зрадила мою довіру!...Ти думаєш чому я забрала тебе звідси два роки тому?...» - Ольга зупинилася, їй було важко  говорити, але вона продовжила:

 - « Угорський король - наш природній важливий спільник… він допомагає нам стримувати ляхів на заході… і дуже любить свою дочку… Я бачила, що мій син небайдужий до тебе… і саме тому відправила тебе подалі… щоб ти не плуталася у них під ногами…А що зробила ти?... Це так ти відплатила… за роки турботи про тебе?...»

  - «Але я люблю його!» - мовила Малуша крізь сльози.

 - «Що є любов якоїсь рабині?... Ти - ніхто, ти - пусте місце… та з-за твоїх вибриків Предислава може забрати дитину і повернутися до короля-батька… він розірве угоду з нами… ляхи нападуть на безборонні рубежі!... А в нас саме зараз через те… що два роки був неврожай… панує голод, ширяться хвороби… і наразі нема боєздатного війська… щоб захистити навіть Київ! Іди Малушо, і не повертайся! Забирайся з моїх очей… забирайся з палацу… щоб я більше тебе не бачила!...» - Малуша вийшла за двері жалібно приплакуючи.