Глава 22. У якій князь Святослав, сидячи під дніпровським порогом, думає про майбутнє, а також згадує минуле, Малушу, та все що в них було.

Князь Святослав сидів на березі Дніпра і вдивлявся у марево, що здіймалося над першим дніпровим порогом. Рев і гуркіт було чутно на багато кілометрів в окрузі, вода лилася на всі боки, шипіла, пінилася розбиваючись об гранітні скелі, виблискувала усіма кольорами райдуги.

 Святославові видавалося, що саме так і пройшло його життя, воно вирувало, мов ця неспокійна вода, шипіло й виривалося з усталених природою меж, розливаючись широко і затоплюючи могутні пороги вічності...

 Він все життя ганявся за своєю мрією, вічний неспокій змушував його турбулентну душу кидатися з однієї країни до іншої, з однієї битви до іншої, ніколи не зважаючи на страждання та горе, що лишав його меч у підкорених землях. Здається що колесо долі зробило оберт, фортуна полишила його і тепер він відповідатиме за страждання і біль, що так довго сіяв навколо себе!

 Але він не вважав себе підкореним, а свою справу безнадійною. В нього ще лишилося близько двадцяти тисяч воїнів. Бо дві тисячі померли від ран і хвороб, не переживши зимівлю на Білобережжі, де він був змушений стати табором. Дніпро вже замерз, а шлях по суходолу перекрили печеніги, пройти пороги до зими не вийшло, бо ослаблене і до того ж переобтяжене великою здобиччю, (яку вони згідно з умовами миру з ромеями мали право забрати), військо русів розтяглося і зібралося докупи лише на Білобережжі.

 А проходити пороги малими силами було самогубством. Зимівля виявилася дуже важкою - голод і хвороби змучили воїнів, вони все більше ремствували на князя. Багата здобич більше не гріла їхні серця, а зимовий холод забирався у всі щілини, хвороби косили товаришів, поранені стогнали і помирали у них на очах.

 Святослав відчував, що назріває бунт і тому з полегшенням зітхнув, коли тепле весняне сонечко зійшло і розтопило сніг, а потім лід, даючи надію змученим серцям. Але все ж він мусив стерегтися, адже тепер не довіряв навіть найближчому оточенню. Єдина людина, якій він беззастережно довіряв, був воєвода Свенельд, що довгий час був йому за батька. Його єдиного він не міг запідозрити ані у змові, ані у зраді. І тим не меньше він до нього все рівно не дослухався. Бо не дивлячись ні на що Свенельд ще сумнівався і хотів будь-що врятувати нерозважливого князя та казав - «Обійди, княже, пороги на конях, бо стоять на порогах печеніги…»

 - «А як же здобич? А як же все, за що ми билися і втратили стількох товаришів?!»

 Обійти пороги на конях означало кинути левову частку награбованого печенігам, щоб печеніги не переслідували їх, а князеві з малою дружиною, на кого вистачить коней, тих що ще лишилися, яких не з'їли голодною зимою, вночі обійти пороги і йти на Русь, рятуючи своє життя. А решта війська  - це вже як боги вирішать - проб'ються вони чи ні крізь печенізькі орди, чи кістьми ляжуть усі!

 - «Ні, цього не буде!» - твердо вирішив Святослав, він особисто перевозитиме скарби Дніпром, а вірний Свенельд покаже печенігам де раки зимують, а потім з рештою війська приєднається до нього. Бо він не може з'явитися в Києві без нічого, без доказів своєї могутності, обдертий і переляканий, рятуючий своє нікчемне життя. Бо ж його народ запитає - заради чого він поклав стільки людей і скільки ще це все триватиме? Так що скарби, награбовані у Візантії та Болгарії - то єдиний козир, що в нього ще лишився...

 Святославові думки перенеслися до Києва, він подумав, що може даремно так зневажав спокійне життя у своєму палаці? Може як все скінчиться, то якийсь час побуде там, відпочине, поспілкується зі своїми жінками та дітьми і, хоч він ніколи цього не любив, на якийсь час займеться впорядкуванням державних справ? І обов'язково приділить увагу Предиславі. Може даремно він так часто був суворим із нею?

Він пошле по Володимира у Новгород, Олега у Вручій, разом з Ярополком вони зберуться у палаці і поговорять по-сімейному. Бо ж вони одна сім'я! Потім поговорять про справи, сини розкажуть йому, що в них на думці і чим взагалі живуть… А він розповість їм про далекі подорожі і країни, про величні битви та перемоги, що навіки покрили славою його ім'я. Він любив своїх синів… Звичайно, Ярополк і Олег завжди були ближчі до нього, але й син ключниці Малуші - Володимир не був позбавлений батьківської уваги… Малуша… Добра душа і щире серце…

Вона пробачила всіх тих, кого мала більше всього світі ненавидіти…

Малуша була на кілька років старша від нього, він зростав у палаці під її пильною увагою. Вона була йому спочатку як старша сестра…Та потім все змінилося, Святослав зростав, у підлітковому віці він почав звертати на Малушу увагу, як на жінку, тоді йому було 13, а їй 20.

Змалечку вона доглядала його і для нього з самого дитинства вона була після матері уособленням жіночності і краси. І ось зараз він подорослішав, був готовий завойовувати світ… і свої завоювання планував почати з неї! Хотів показати, що він вже чоловік і вартий її уваги, а не дитина, з якою вона бавилась і гралася, доглядала і пестила! Але Малуша не сприймала його інакше, як свого меньшого брата і тоді він вирішив показати їй де її місце, що він княжич, а вона всього лиш рабиня. Він почав її принижувати, примушував виконувати найбруднішу роботу. Коли і це не подіяло, то почав говорити матері, що їхня ключниця не ставиться до нього з повагою, тому повинна забратися з палацу.

Ольга бачила їхні відносини з самого дитинства, обоє завжди були на її очах. Бо коли та трохи підросла, а Ростислав переконав її ставитись до бувшої деревлянської князівни з повагою, вона наблизила її до себе, зробила своєю особистою служницею і та зростала на її очах майже як рідна дочка. Але тепер відносини Малуши зі Святославом могли зашкодити її далекосяжним планам, або так вона гадала… Ольга справді видалила її з палацу, зробивши покоївкою у будинку знатних киян. Святослав тим часом вже був достатньо дорослим, щоб подумати про вигідну партію для нього і для держави. Вибір впав на угорську принцесу, їхній шлюб зі Святославом покликаний був зміцнити становище Русі посеред інших країн і народів. Святославові ще не було й чотирнадцяти, коли його одружили зі значно старшою за нього чужоземкою.