Глава 21. У якій розповідається про розмову воєводи Свенельда та Кнута, що відбулася на не надто дружніх тонах.

 Воєвода Свенельд сидів у своєму наметі і пильно роздивлявся чоловіка, що сидів навпроти. Того звали Кнут і до цього часу вони були незнайомі. Маленьке пацюче обличчя, бігаючі очі, начебто улесливі слова, за якими прихована погроза.

  - «Свенельде, люди Києва високо цінують тебе, ти - уславлений полководець, вкрив себе неабиякою славою! Але, прошу тебе, будь-ласка, замислись на мить - князь Святослав губить нашу землю, з його провини Київ було віддано на поталу печенігам і лише диво врятувало його від розграбування та повного знищення! Подумай, чого вартий такий князь, що поміняв нашу славну столицю на якесь болгарське селище?»

 Свенельд навіть не дочекав, поки прибулець закінчить говорити, він витягнув меча і скочив з місця:

 - «Це зрада! Як ти смієш?» - і приставив меча до горла нахабного візитера.

 - «Легше воєводо, легше! Вб'єш мене і наші люди у Києві знатимуть, що ти проти нас, а шкода...» - прибулець пальцем потроху відсовував лезо від своєї шії.

  - «Ну то й що, зраднику, твоє життя не варте нічого…» - прошипів Свенельд і ще дужче притис лезо до горлянки того.

 - «Воєводо, заспокойся, вб'єш мене і нічого не будешь знати… наприклад… чи все добре в твоєї… чарівної онуки Лель…» - через силу прохрипів Кнут.

 Згадка про Лель була наче грім серед ясного неба, Свенельд на мить напружено застиг, потім поволі опустив меча.

 - «Так вже краще, воєводо…» - пацюча морда з коротко стриженими вусами дивилася на нього з кривою усмішкою.

 - «Що з нею?» - важко дихаючи мовив Свенельд - «Чому ти це сказав?»

 - «Поки що з нею все добре» - хитро всміхнувся Кнут - «Вона ходить до лісу по проліски з полянськими дівчатами, ми наглядаємо за нею… Бо не хотілося, щоб з онукою такої уславленої людини сталася якась прикрість…» - удавано лестиво продовжував він, натираючи пальцями горлянку, на якій лишились червоні сліди від Свенельдового меча.

  Обличчя Свенельда прийняло замислений вираз, потім білі брови зійшлись на переніссі, потім знов тужливі почуття охопили його - він любив свою єдину онуку більше всього на світі. Думка про те, що їй загрожує небезпека, була мов отрута для його серця.

 - «Вона таке миле невинне дитя!» - гірко думав Свенельд - «Крім мене ніхто в цілому світі не захистить її!»

 Двоє Свенельдових синів полягли у бою, другий навіть не встигши одружитися. А в старшого лишилася єдина дочка. Був ще третій, наймолодший син Лют. Але Свенельд завжди звинувачував його у загибелі старших синів, бо той утік з поля битви, лишивши поранених, та ще живих братів напризволяще.

 - «Якщо хоч одна волосина впаде з голови моєї онуки, то ти пошкодуєш, що на світ народився!» - проричав він у вухо Кнутові, попередньо вхопивши того за рідкі коси та притягнувши до себе.

 - «Не турбуйся, воєводо, все з нею буде добре, не переймайся…» - хижо вишкирився Кнут, звільняючись від Свенельдових обійм - «Але ти маєш виконати наші умови…»