Глава 19. У якій розповідається про віщий сон Ростислава.

 Ростислав сидить на вершині гори, темна безодня розверзлася під його ногами. Темний похмурий край - самі гори, урвища і незмінний темний морок внизу. Аж раптом хтось легеньким порухом вітру торкається його плеча.

 - «Ольго, ти теж тут!» - Вона вся біла у сліпучому сяйві, голос звучить дзвінко, відлунюючись від схилів гір.

 - «Любий Ростиславе, ось ти й тут, а я вже зачекалася на тебе!» - говорить вона і дивиться на нього зачудовано.

 - «Ольго, ти така прекрасна… як у той день, коли я вперше побачив тебе!» - чує Ростислав свій голос.

  - «Ти не забув?» - її голос звучить трохи здивовано.

 - «Ну добре… та я прийшла сказати, що твій час ще не прийшов, в тебе є справи, які ти маєш завершити…» - Коли вона говорила, наче легенький вітерець здійнявся.

 - «Ти маєш подбати про мого онука Володимира, свого часу ти можеш стати йому в нагоді… хоча зараз ти навіть не здогадуватимешся про це!»

- «Володимиру? Тому, що в Новгороді? Сину ключниці? Але чому саме йому?»

 - «Я думаю, колись ти все зрозумієш, а зараз мені час!» - сказала вона і зникла, як і з'явилась, разом з подихом вітру розтанула вранішнім туманом.

 Ростислав розплющив очі, це був всього лиш сон… але краще б він не просинався - нестерпний біль пронизав усе його тіло.

 Ростислав побачив обличчя, що схилилося над ним - стурбоване, бліде і чуйне обличчя.

 - «Він прийшов до тями» - наче здалеку, відсторонено, крізь дивний туман почулося йому.

 - «Ти житимеш, Ростиславе!» - зараз крізь імлу пробилося до нього – «І це найголовніше!»

 В його тілі не було жодної цілої кістки, його друзі добре постаралися, та всупереч всьому він вижив. Отець Георгій сидів, тримаючи його за руку: «Я вірю, ти не можеш зараз піти, а твоє життя важливе, хоча і не знаю чому… Та ти маєш здійснити своє призначення!»