Глава 18. У якій розповідається, як завдяки священнику-греку, Ростиславові вдалося пережити своє тяжке поранення.

 Ростиславові співвітчизники довідалися про хрещення і мало хто його схвалював. Освальд - великий білобрисий вікінг хижо шкирився на і сказав:

 - «Ростиславе, ти підступний зрадник! Тепер ти служиш богові наших ворогів! А наших богів ти вже забув? А скільки товаришів ми втратили через того підлого ромейського бога?»

 - «Освальде» - відповів Борислав - «Подумай, що дали тобі твої «боги»? Тільки ненависть, злість, гіркоту поразки і втрату багатьох товаришів! А Бог ромеїв навпаки показав нам свою могутність, знищивши наше до того непереможне військо! До того ж не забувай, це ми прийшли на їхню землю, порушивши всі домовленості, що ще покійна княгиня Ольга укладала! Наш князь був нечувано зарозумілим і був покараний за це! А з ним і ми, і наші несправжні боги!»

 При згадці про покійну Ольгу Освальд хитро вишкирився, бо майже всі у війську русів знали про його зв'язок з покійною княгинею. Потім при згадці про князя і поганських богів, його обуяв гнів, із криком:

 - «Ах ти ж підлий зраднику! - і ще: - «Браття вбиймо цього ромейського посіпаку!» - кинувся на нього. Колишні бойові друзі і товариші обступили Ростислава з усіх боків і погрозливо наближалися - хтось взяв до рук каменя, хтось - палицю.

  - «Ти зрадив нас, зрадив своїх людей і насмілився вихвалятись цим!» - чулося звідусіль.

 Першим був удар каменем по потилиці, і світ перед очима Ростислава поплив, потім було ще багато ударів палицями, руками і ногами, бо кожен хотів покарати зрадника, наче той був винен у всіх негараздах, що їм прийшлося пережити. Але він всього цього вже не відчував. Зачувши галас прибігли двоє охоронців-ромеїв:

 - «Що тут діється?»

Розігнавши канчуками натовп вони побачили скривавлене тіло, розпластане на землі.

 - «А цей вже здається готовий!» - сказав один з них, бачачи тіло, що лежало у неприродній позі.

 - «Пішли, закопаємо його десь…» - сказав другий.

Коли вони взяли Ростислава за руки і за ноги, то його сорочка репнула і вони побачили маленький мідяний хрестик на грубій мотузці.

 - «Зачекай, він хрещений! Не можна просто зарити його, як собаку!»  - сказав перший ромей - «Несімо його до церкви…»

 - «Так…» - погодився другий – «Але ж він такий важкий!»

 - «Нічого!» - сказав перший - «Потерпи трохи, зроби хоч якусь добру справу, ти, ледарю!»

Вони несли Ростислава до церкви, перший - спокійно, а другий - весь час ниючи та жаліючись на життя…

 Побачивши Ростислава, не дивлячись на спотворене отець Георгій відразу його упізнав:

 - «Вочевидь, ти постраждав за віру, сину мій…» - глибока сумна зморшка з'явилася на його чолі, рукою він погладив розкуйовджене скривавлене волосся біля Ростиславової скроні - «Ні, чекайте, він ще живий!» - рука священника відчула слабкий пульс - «Несіть його до каплиці, я лікуватиму його!»