Глава 13. У якій візантійський імператор Іоанн Цимісхій торжествує та планує свої подальші дії.

 Темна мара нависла над Святославовим військом. Альмод, наче великий білий привид нависав над ним, розмахуючи руками, піднімаючи їх до неба, увійшовги до стану трансу, викликаючи темні сили -  злих демонів і духів, закликаючи їх допомогти. Тіла русів, вбитих у попередній битві, були складені у велику гору під міськими стінами на великому дерев'яному помості. Похитуючись наче п`яний, Альмод підійшов до нього, Вермуд подав йому палаючий смолоскип. Альмод змахнув смоломкипом - вогонь зашипів поглинаючи хмиз, щедро розстелений густим килимом під помостом.

 Відчуваючи передчасну смерть, полонені жінки, яких вигнали мов стадо, почали голосити і жалісно плакати, чоловіки стояли поруч, зціпивши зуби.

 - «Посланці, посланці до Одіна, посланці до Тора…» - гугнявим голосом завивав чаклун - «Посланці, посланці-і…» - продовжував він - «Хай не гніваються на нас боги! Хай пошлють нам перемогу, духи воїнів просять про перемогу-у...»

  Ледь помітним порухом голови він кивнув воїнам, що стояли поруч з оголеними мечами.

 Жінки й чоловіки просили й молили, багато з них молилися останній раз, та воїни були безжальні. Незважаючи на благання вони встромляли нещасним мечі у шії та груди. Люди один за одним кричали востаннє, стікаючи кров'ю, б'ючись у передсмертних муках і агонії. А чаклун дико верещав:

 - «Душі померлих  -  посланці-і…, душі померлих -  посланці-і…! Боги, прийміть нашу жертву!»

 Незабаром все скінчилося. Дітей полонених вивели на берег Дунаю і задушили один по одному і пустили вниз за течією разом з мертвими півнями.

 Чаклун бубонів:

 - «Славетні воєводи Ікморе та Сфенкле-е…! Ви полягли героями у битві-і…! Хай це не буде намарне, хай ця жертва покаже їм, як сильно ми їх поважаємо і просимо заступництва у битві-і…!»

 Вермунд дивився на все це скляними очима зомбі, але десь глибоко у підсвідомості почав ворушитись Борислав, який нікуди не зникав, просто на якийсь час глибоко заснув, а потім почав прокидатись від свого летаргічного сну.

 - «Що ти робиш?» - відлунював в голові голос – «Як ти можеш спокійно дивитися на масове вбивство безневинних людей? Припини це - зроби те що маєш зробити, звільни світ від цього безмежного зла!»

 З того дня спочатку неясні та розпливчасті образи і емоції, а потім все чіткіші і виразніші думки з'являлися у Вермондовій голові. Вони мучили та переслідували його. Він намагався боротися з ними, але це було доволі важко, особливо вночі, коли він прокидався весь спітнілий і годинами лежав дивлячись у стелю, намагаючись зрозуміти звідки взялись та перебороти ці дивні відчуття та емоції, але не міг. Іноді емоції починали пробиватися крізь захист, що його сам вибудував і він починав бачити і навіть говорити не своїм голосом дивні речі навіть удень.

 Альмод не міг не помітити, що з його рабом кояться дивні речі, але він знав, що в вічних однобоких перевертнів, яким по суті він зробив Борислава, прищепивши йому нову свідомість, іноді бувають спогади з попереднього життя. Він просто не знав і навіть не здогадувався, що в попередньому житті - своєму справжньому житті Борислав люто ненавидів всіх чаклунів! А поганського волхва, що хотів завдати шкоди беззахисній Преславі, принести її в жертву поганським богам, в обмін на плодючість землі та гарний врожай, він, не вагаючись, вбив.

Але чаклун не знав всього цього і це стало його помилкою, за яку він заплатить власним життям…

 В останню Доростольську битву Альмод був позаду війська, де робив свої криваві ритуали. Він різав ножем зв'язаних поранених, але ще живих греків. Їхня кров стікала у "священне"  вогнище, горіла під високим дерев'яним настилом і з димом ішла до ненаситних поганських богів, молячи про перемогу в цій останній та вирішальній битві. Насупна партія зв'язаних приречених полонених з жахом чекала своєї черги.

 У цей момент візантійська кіннота, що обійшла лівий фланг міста русів, несподівано з'явилася біля требища і розмітала охорону, яка кинулася навтьоки. Альмод теж зібрався тікати, але Вермуд знав, що прийшов його час, час помсти за всі злочини, здійснені у ім'я шанування несправжніх богів, які насправді завжди були кровожерними та підлими демонами, бо не можна чинити подібне…

Він схопив Альмода за довге біле волосся, той опирається та тягнеться за своїм важким посохом, він сильний, але Вермуд молодший та дужчий. Він швидко витягає меч і одним ударом відтинає чаклунові голову… Безголове тіло перевертається і падає у палаюче полум'я. З огидою та злістю дивиться Вермуд на голову, що тримає в руках, яка відкриває і закриває рота і з подивом дивиться на нього. Голова летить слід за тілом, а волосся спалахує, мов жмут сухої трави. Знесилений Вермунд падає на дерев'яний настил, чари чаклуна розвіялися, він засинає. Коли він прокинеться, то остаточно стане тим, ким завжди і був - Бориславом.

Бачивши всю цю сцену, візантійці не зачіпають його. Вони звільняють своїх пологених - тих, кого ще можна врятувати.

 Борислав прокинувся за кілька годин після закінчення битви. Смерть чаклуна остаточно звільнила його від кількох років полону. Вермунд остаточно зник, тепер лише темна мара десь на самому обрії його свідомості нагадувала про його існування. Він бачив все і пам'ятав ніби крізь сон, страшний сон десь на самій межі своєї свідомості. Борислав досі лежав на верху жертовного помосту, сморід обгорілих трупів був нестерпним. Насилу підвівшись, Борислав важко зліз з помосту. Злізши, він якийсь час тримався руками за поперечини, щоб не впасти, бо в голові сильно паморочилося. Потім він, похитуючись, пішов. А потім почув, як хтось різко вигукнув до нього грецькою. Він зупинився. Два воїни підійшли, наставивши на нього мечі. Борислав був без зброї, його меч полетів у вогнище разом з чаклуном. Його зв'язали і відвели до інших полонених.