Глава 11. У якій Альмод обіцяє вилікувати Преславу і, зрештою, робить це, хоча ціна за її одужання завелика…

  Червоні припухлі очі з-під кошлатих брів глузливо дивилися на Борислава.

 - «Ти говориш, що хочеш, щоб я врятував оцю дівку? Яка тобі навіть не дружина і зняв прокляття лісових духів? Ну й дурень же ти! Ти хоч розумієш, що я попрошу натомість?"

 - «Я дам тобі все, що ти скажеш, вона - єдине, що в мене є! Золота в мене немає…» - тихо промовив Борислав - «Але є будинок, господарство, маю запас збіжжя та зерна!»

 - «Ти мабуть божевільний, якщо вважаєш, що мені потрібні твої свині та кури! Ти хоч знаєш, хто я?» - запитав старий зверхньо - «Я - великий Альмод! Сам князь Святослав звертається за порадами до мене, а я раджуся з духами! А для того, щоб врятувати твою дівку, я повинен, або викупити її в лісових духів, або налякати їх, або надурити… Я вибираю третій спосіб, але це буде мені дорого коштувати! За це ти повинен будеш десять років бути моїм рабом! Поки ти стократ повернеш свій борг переді мною! Ти забудеш хто ти, не будеш впізнавати навіть рідних людей, твоя душа буде гуляти десь далеко у луках вічності, а твоє тіло буде робити все, що я накажу! Десять років! Погоджуйся або ні!»- Альмод вишкирився і уважно подивився у сині Бориславові очі, шукаючи відповідь.

  - «Але я вже знаю, що ти вирішив!» - він схвально похитав головою, якої майже не було видно, бо кошлате біле волосся й борода щільно покривали їі. Він був високий і кремезний, майже ніколи за свої шістьдесят рік не хворів, окрім днів, коли він вступав у суперечки з особливо впертими духами. Тоді вони його мучили, вселялись у нього на якийсь час і тоді він довго бував не при собі.

Стоячи перед натовпом й піднявши до неба руки, увійшовши в щось подібне до трансу, він міг змусити людей робити те, що звелів - такою великою була сила його впливу на людей.

 - «Добре!» - сказав Альмод, позіхаючи - «Завтра я подивлюсь твою дівку, а сьогодні я стомився з дороги…»

  - «Ні, Альмоде, благаю!» - затято повторював Борислав - «Вона може померти до завтра!»

 - «Добре!» - сказав Альмод не дуже вдоволено – «Я подивлюсь…»

 - «До речі, я забув тобі сказати ще дещо…» - впритул дивлячись на Борислава говорив Альмод глузливо - «Коли вона прийде до тями, то не пам'ятатиме ані тебе, ані твого ім'я! Ти для неї будеш просто дивним чужинцем! І це назавжди!»

  Серце Борислава впало, він відчув, як болісно воно бухкає! Але зараз потрібно було рятувати Преславу! Що буде потім, було не так вже й  важливо…

…Світлиця у їхньому домі. Їхня світлиця. Дивний запах невідомих трав, монотонне бурмотіння чаклуна.

 Преслава, на яку зараз було страшно дивитись, вся спітніла. Вона лежала з розплющеними невидячими очима, а вкушена нога, що виглядала з-під ковдри, була зовсім чорна.

 На якусь хвилину Борислава охопив жах, він запитав сам себе:

 - «А якщо все це не подіє, то що робити?» - Він знав, що не зможе жити далі без неї! Та ще й знаючи, що його безвідповідальність та самонадіяність і стали причиною її смерті. Бо лісові духи ніколи не пробачають і нічого не забувають!»

 - «Ні це допоможе, це обов'язково допоможе, це має допомогти, інакше й бути не може!» - Борислав повторював та заспокоював себе.

 Голос чаклуна привів його до тями:

 - «Випий це, Бориславе…» - він подав йому кухоль з варевом, від якого йшов дивний запах по кімнаті - «Саме таким чином ти почнеш виконувати нашу угоду…» - голос Альмода знов забубонів монотонно, слова були незвичні і спершу різали слух. Борислав почав пити з високого кухля, і, поступово, з кожним ковтком, всі його болі, страхи, страждання та бажання почали розчинятися у рідкому вареві, як сіль розчиняється у воді.

 Забуття і непам'ятство навалилися на нього і обгорнули його свідомість важкою свинцевою ковдрою. Він навіть не пам'ятав, як впустив пустий кухоль на підлогу, а той розбився на дрібні друзки. Темрява, всесильна темрява обгорнула його розум.

 Його привів до тями голос Альмода:

 - «Вставай, воїне! Тепер твоє ім'я - Вермуд, тобто воїн викупу! І на тебе чекає славетне майбутнє, а не тихе животіння селюка!

 - «Попрощайся зі своїм минулим життям, Вермунде, нехай воно тривожить тебе лише у забутих снах!»

 За якийсь час розпатлана Преслава, напівукрита ковдрою, з-під якої виглядала хвора нога, що тепер була біла, мов крейда, почала поступово приходити до тями.

  - «Ви хто такі і що вам тут треба?» - її голос звучав наче з глибокого льоху, він був тихим і слабким через тривалу боротьбу за життя, що геть знесилила її.

  - «Ми ніхто, дівчино, а скоро станемо ніким! Ми будемо для тебе лиш неясними спогадами, тінями минулого, що приходять інколи вночі! Спи, відпочивай, скоро ти остаточно одужаєш і не пам'ятатимеш всього цього…» - сказавши це, Альмод підштовхнув Вермунда до дверей і вони разом вийшли на двір.