Глава 9. У якій детально описується, що саме і як сподвигло Воїка на порятунок Києва і розказується про його героїчну загибель.

 Нічні жахіття тривожили Воїка. Ось великий чорний болотяний змій з головою печеніга дивиться на нього зі зловісною посмішкою на темному обличчі і сичить:

 - «Чому ти вирішив, що Доброслава жива і біля тебе? Вона мертва, згоріла заживо, коли ми підпалили селище! А то лісовий дух і він є лише в твоїй голові! Він захопив твій розум і видає бажане за дійсне! А ти бачиш те, чого насправді немає! Але скоро чари розвіються, і ти зрозумієш це!»

 - «Ні, ні цього не може бути, але ж вона справжня, ось вона тут зі мною, ти все брешеш, ти -...»

Примара хитро подивилася на нього поглядом зелених зміїних очей, підморгнула, ще раз подивився і розчинився у повітрі, наче й не було її ніколи. Воїк підхопився - було темно, ніч давила на нього з усіх боків, холодний піт заливав чоло, зуби скреготали, його било, наче в пропасниці.

 - «Доброславо, люба, ти тут?» - він відчув тепло їі тіла, він обійняв їі – «Це лише сон, всього лише сон, повторював він собі.

 - «Люба, ми будемо разом, разом!» - повторювала луна.

 - « У нас все буде добре, добре!» - повторювала луна. Заспокоєний, він знову заснув, на цей раз наче провалився у темне пусте провалля.

 Вранці Воїк важко розплющив повіки і відразу заплющив їх, бо яскраве сонце засліпило його. Він підвівся, від слабкості в голові запаморочилося, його хитало, він подивився на Доброславу - вона ще міцно спала.

 - «Ми проспали майже добу!» - майнула в голові думка і тут він зрозумів, що голова йому паморочилася від голоду - він два дні майже нічого не їв. На щастя той рік було багато грибів у лісі та ягід дикої малини. Збираючи гриби, він сполхав куріпку, яка злетіла, але залишила з десяток яєць у гнізді.

Підсмаживши такий-сякий сніданок на багатті, яке Воїк розвів за допомогою кресала (воно завжди було у нього в кишені), він став дивитися на Доброславу, на її миле обличчя, зараз таке спокійне під чарами глибокого сну, наче не було всього цього, що вони пережили за ці дні, наче все це було дурнуватим несправжнім сном.

 Мабуть розбуджена потріскуванням гілля та їдким димом багаття, Доброслава розплющила очі.

 - «Де я?» - вона злякано почала озиратися навколо, потім її погляд зупинився на Воїкові:

 - «Хто ти?» - Потім її погляд став мандрувати навколо:  

 - «А хто я?» - вочевидь непомірний стрес і страшна втрата виявилися тим тягарем, якого не зміг винести її дівочий мозок, зачинившись таким від усякого зовнішнього впливу. Вона дивилася на Воїка переляканими очима, зовсім не впізнаючи його.

Через якийсь час в неї почався напад лихоманки, вона почала марити і впала у безпам'ятство. Потім вона скреготала зубами, металася і стогнала, дивлячись невидячими очима прямо перед собою.

 Воїк обережно взяв Доброславу на руки і поніс через густий ліс. Він знав – десь тут  Десна робить крутий виверт і підходить близько до самого лісу. Він не боявся заблукати, бо виріс у лісовому краї і добре орієнтувався по сонцю, знакам, які читав у лісі, як у відкритій книзі. Навіть самий ландшафт та рослинність давали йому підказки.

Надвечір вони таким чином дійшли до мальовничого берега Десни, що потопав у зелені диких трав, квітів та верболозах.

 - «Нарешті!» - з полегшенням зітхнув Воїк. Йдучі понад Десною, він обов'язково натрапить на сіверських поселян, а з ними і на таку потрібну допомогу. Він обережно опустив Доброславу на густу траву, а сам сів поруч, щоб трохи перепочити.

 - «Дивно» - думав Воїк - «Мої руки зовсім не болять, хоча я майже всю дорогу ніс її сюди, я начебто зовсім не відчуваю її вагу!»

 Але потім його увага була прикута до рибальського селища, яке він побачив нижче за течією Десни. Більшість жителів його полишили, знаючи, що печеніги неподалік, ховаючись від них у лісі. Але кілька старих людей залишилися. Думаючи, що життя в лісі вб'є їх скоріше, ніж печеніги.

  Стара баба з дідом вийшли погрітися на вечірньому лагідному сонечку, вони з подивом і острахом дивилися, як до них з прибережних кущів вийшов весь чорний, перемазаний багнюкою дивний хлопець, що тримав руки перед собою. Наче йому доводилося нести щось важке, але надзвичайно цінне.

 - «Добрий вечір» - мовив він - «Не хотів вас налякати, але ми з нареченою, яка до речі дуже хвора, втекли від печенігів! І нам потрібна ваша допомога - трохи їжи, будемо вдячні за будь-який прихисток. Ну, якщо ні, то хоча б за невеликий човник, на якому ми би могли податися якнайдалі звідси!»

  Дід був трохи підсліпуватий і вже не надто метикуватий, тому він прямо запитав: «Юначе, а де твоя наречена?»

 - «Ви що, діду!» - здивовано відказав Воїк - «Ось вона! Я ж тримаю її на руках!»

І тут навіть дідові стало зрозуміло, що хлопець явно не при собі, що треба якмога швидше здихатись його.

 - «Так, так» - поспішно сказала стара - «Ми, звісно, дамо вам їжу і наш старий човен. Він нам вже не потрібний і, начебто, не протікає. А ось прихистити не можемо, бо наша хата стара і розвалена, в ній не стане місця ще на двох!»

 - «Дуже дякую!» - з полегшенням відказав Воїк. Він сів коло берега, поклавши біля себе уявну Доброславу.

 Стара заметушилася, побігла в хату нашвидкоруч збирати їжу в корзину, їй якмога швидше хотілося спровадити дивного гостя.

 Отримавши ще й корзину з їжею Воїк не тямив себе від щастя:

 - «Дякую, щиро вам дякую, ми обов'язково повернемо човен і заплатимо за харчі, коли повертатимемось назад!»

 - «Не турбуйся…» - відказала стара - «Човен нам вже не потрібен, а ці харчі не так уже й дорого коштують!»

 Ще раз подякувавши старим, почувши – «Щасливої дороги!» - у відповідь, поклавши уявну Доброславу у човен, а вона була таки уявна, Воїк взяв до рук весло і дужим помахом відштовхнув човен від берега та вирушив у далеку подорож. Пливучи уздов мальовничої вечірньої Десни він думав, що нарешті вони удвох та у відносній безпеці, що печеніги не мають човнів і їм буде важко дістати їх з берега. Ще, будучи на березі, він твердо вирішив, що якщо вони дістануться Десни та знайдуть човен, то мають обов'язково дістатися Києва, де міцні мури і сильна залога. І це єдине місце, де під час цієї смути Доброслава буде у відносній безпеці.