Глава 8. У якій Воїк тікає від переслідувачів та рятує уявну Доброславу.

  Воїк змалечку любив плавати. У рідному селищі було велике та глибоке озеро. Він днями пропадав там, бо любив воду більше всього на світі. Занурення у її прохолодний вир давало йому можливість забутися, оновити себе, бо під водою було так добре, весь навколишній шум зникав, наче десь розчинявся… А він був наодинці з природою та самим собою. Гармонія та відчуття спокою наповнювали його єство. Він починав розуміти суть, суть життя, суть самого себе і все це було так природньо і невимушено… Він міг знаходитись під водою більше десяти хвилин, застигнути та роздивлятися навколо скільки там усього цікавого…

А зараз він швидко плив під водою туди, де верби нахилилися понад самою водою, кущі нависали високо над берегом, очерет заходив далеко у воду. Бо Воїк плавав як риба, навіть зі зв'язаними руками. Та вже йому почало перехоплювати подих, чорнота почала з'являтися в очах, він почав плисти до поверхні, не тямлячи себе почав судорожно хапати ротом воду… Тільки в останній момент, коли чорнота вже майже оповила його, він випірнув на поверхню, відкашлюючись і судорожно хапаючись за очерет у воді.

  На його щастя він був уже далеко від печенігів, а прибережні зарості та темрява, що наближалася сховала його від їхніх гострих очей. Знесилений Воїк з останніх сил виліз на берег і важко звалився у прибережну багнюку. Він практично не відчував рук, вони були зв'язані та заціпенілі. Протягом кількох годин він лежав у напівсні. Потім поволі підвівся, зайшов у воду. Вода повернула йому певною мірою ясність мислення. Він подивився на своє відображення у воді - лице розпухле до невпізнання, раніше ясні карі очі зараз червоні, бо налиті кров'ю. Гордий ніс із горбинкою зараз, скоріше за все зламаний, майже весь розумний високий лоб - синьо-червоного кольору, чорне курчаве волосся зараз брудне та скуйовджене і навіть його смаглява шкіра трохи зблідла. Він подивився на зв'язані руки - мотузки набухли водою і не видавалися такими вже міцними. Він почав обережно ворушити руками - мотузки прослабли і, застосовуючи всі сили, які у нього лишились, він зміг поволі витягти одну а потім і другу руку. Руки були обдерті та сильно боліли, як і все тіло, особливо голова. Але він не звертав уваги на це, зараз він думав тільки про Доброславу, це все, що займало його розум. І найперше питання - як непомітно пробратися в табір, який добре охороняється, викрасти Доброславу та втекти з нею, не потрапивши до лап печенігів…

 На його щастя, природа прийшла йому на поміч. Вітер, який був до того помірним, різко посилився. Дощ, що спочатку ледь пробивався, перетворився на суцільну зливу, крізь стіну якої важко щось побачити чи почути, а вночі і поготів. Печеніги нашвидкоруч ставили намети. А про бранців, прив'язаних тепер до возів, на якийсь час зовсім забули, вони лишилися самі під зливою.

Доброслава здригнулася від страху, коли хтось несподівано торкнувся її руки. Воїк вчасно закрив їй рота, щоб вона не закричала.

 - «Це ти?» - полегшення, надія та здивування були з'єднані воєдино в її словах.

 - Так це я! Прийшов врятувати тебе і в нас обмаль часу!»

 Дівчата, що були прив'язані поряд почали озиратися, вони побачили Воїка.

 - «Звільни і нас!» - почулися вигуки, що пробивалися крізь гул зливи. Воїк знав, що дуже скоро охорона, яка була зайнята встановленям наметів від несподіваної зливи повернеться, тікати треба було негайно. Він почав перерізати мотузку, якою була прив'язана Доброслава об загострений залізний обід, яким було оббите колесо. Вона важко піддавалася, а він знав, що час йшов на секунди. Хвилина, дві, мотузка витріпалася, але все ще не піддавалася. І тут нібито крізь зливу він почув чийсь крик. Останнім сильним ривком він перервав мотузку, в один момент схопив Доброславу за руку і вони опинилися в суцільній темряві, де нічого не було видно і чутно, тільки стрімкі потоки води, мов з відра стікали по їхніх виснажених тілах. Вони бігли не зупиняючись і не озираючись. Перечіпалися, падали, вставали і знову бігли. Воїк знав, що їх будуть шукати скоріше за все в сторону річки. І щоби збити з пантелику переслідувачів, потягнув Доброславу в протилежний бік, в бік густого й похмурого лісу, що починався тут і простягався на багато-багато міль, чи не до самого Чернігова. Поки вони  бігли широкою галявиною, Воїк думав, що серце вискочить йому з грудей.

 Вже в самому лісі вони бігли, перечіпаючись через корені, густа колюча трава різала і колола їм ноги, гілля з розмаху било по обличчах… Але вони все бігли і бігли, поки не впали знесилені прямо у м'який мох обабіч болота. Якби вони побігли далі, то лишились би назавжди в трясовині, яка до того поглинула не одну людину.

 Вранці Воїк важко розплющив свої очі - вже розвиднілося. Доброслава ще спала у безпам'ятстві. Вона часто вигукувала, звала батьків, брата, стогнала, скреготала зубами, важко дихала, наче задихаючись, потім все починалося спочатку. Невдовзі хрусткіт зламаної гілки привернув Воїкову увагу, він обережно підвівся на лікоть. Те, що він побачив, швидко привело його до тями. На узліссі перед болотом сиділи на конях двоє печенігів…

 Вони почали говорити, вказуючи по черзі в бік болота, Воїк трохи розумів їх мову, бо минулого літа разом із батьком їздив у їхнє кочовище, де купляв коней і провів там деякий час. Він почав дослухатися і ось що він зрозумів - перший печеніг говорив другому:

 - «Ні, вони не могли тут пройти, тут болото, трясовина, уночі вони б загрузли та потонули б у ній!» - «Може й так, погодився другий печеніг, але все ж ми повинні перевірити це!»

 - «Але ж це болото, коні загрузнуть, потонуть у ньому!» - «Може й так» - погодився другий печеніг - «Значить треба йти пішки!»

До цьго часу печеніги не бачили втікачів, вони були заховані за невисоким горбом із моху та заростей дикої малини. Але як тільки вони почнуть рухатись у бік болота, то обов'язково їх побачать! Діяти треба було негайно. Воїк обережно затис Доброславі рота рукою, щоб вона спросоння не скрикнула та не привернула уваги переслідувачів...