Глава 6. У якій оповідається про Воїка, людину, якій Києв зобов`язаний своїм порятунком, його непросту долю та інші трагічні події.

  Його звали Воїком і життя він мав, м`яко кажучи, непросте, бо спогади і привиди минулого не давали йому змоги вільно жити й дихати.

 Він жив у Шатлові і в той зловісний день понад рік тому, орда диких стерв`ятників-печенігів забрала у нього все, що тільки можна забрати в людини.

 А день той так добре починався. Він назавжди запам'ятав це, і бачив і відчував усе так ясно, ніби це було вчора…

…Він лежить у високій траві, дивиться у прозоре блакитне небо, над ним пролітає величний орел, солодкий аромат трав приємно лоскоче ніздрі, чутно монотонне заспокійливе скрекотіння жуків і він тихо дрейфує у приємний сон. Він втомлений від денної важкої роботи, але у його двадцять років потрібно лише пару годин глибокого сну, щоб відновити сили.

  Він думає, бачить і мріє про Доброславу. Бо лише вчора вона дала обіцянку вийти за нього заміж. І ось він бачить її - примружений погляд з-під довгих повік, довгі русяві коси, віночок з польових квітів, солодкий приємний аромат її тіла, чарівні обриси її фігури, що їх навіть простора сорочка не могла приховати.

  Він так довго домагався її прихильності - здавалося кілька довгих-довгих років, бо її батько Доброгаст, не без намовлянь дочки, ніколи не вважав його гідною партією для своєї дорогоцінної донечки. 

 Але нещодавно все змінилася. Мабуть його янгол з русявим волоссям нарешті вирішив змінити гнів на милість. І до того ж переконав свого суворого батька, що, здається, все ж Воїк не такий вже і поганий хлопець…

 І ось він з нетерпінням чекає на завтрашній день - день свого весілля. І від цієї думки його серце почанає битися швидше - завтра вона стане його дружиною. Все ще напівзасинаючи він бачить такі образи, які вже не дають йому зовсім заснути…

 Він не згадав моторошного сну та прокинувся у холодному поту, і перше відчуття було, що щось не так. І дивна тривога, мов підколодна змія, заповзла у його до того безтурботний розум. Перше, що чомусь раптом спало на думку: «Доброслава, де вона?»

Несподіване погане передчуття заволоділо ним, він захотів побачити її прямо зараз, знати, що з нею все добре.

 Воїк побіг на інший кінець села. Туди, де був її будинок. А сморід горілого здалеку та жіночі крики зблизька про все йому розказали. Він добіг туди саме вчасно, щоб побачити, як батьків Доброслави - Мирославу та Доброгаста було жорстоко вбито.

  У нього, нажаханого страшним видовищем, в його голові була лише одна думка:

- «Доброслава, де ж вона?»

І тут він побачив, як два печеніги тягнуть її за руки і за коси, а вона впираться й голосить, та вони тільки сміються.

 За кілька секунд Воїк був поруч з ними, встигнувши підняти по дорозі якесь розщеплене поліно. Він наскочив на печенігів і двома влучними ударами проломив їм обом голови, що репнули мов ті стиглі гарбузи, а тіла покотилися долі. Але тікати молодим вже не було куди, бо з усіх сторін їх оточили вороги. Воїк підняв Доброславу на руки. Вона вся тремтіла, заплющила очі та пригорнулася до нього в останній раз. Так вони стояли та чекали на свою долю…

Ватажок печенігів був не надто засмученим через загибель своїх людей. Він навіть побачив в цьому певну можливість себе розважити.

 - «Оточіть їх щільніше!» - наказав він своїм людям. Вершники швидко оточили Войка, який ще міцніше обійняв Доброславу і притис її до своїх грудей, розуміючи, що це їхня остання мить разом.

 Печенезький ватажок – п`ятидесятирічний джагбар Кучан зліз з коня та підійшов, передчуваючи розвагу, що її щойно вигадав. Він вимовив ламаною українською мовою, сенс його слів зводився до наступного:

 - «Молодець, хлопче, ти, я бачу вправний! А, я бачу, це твоя кохана? Я бачу, ти такий мужній, щоб ризикувати своїм життям заради неї – справжній сміливець!» - печеніг вишкирився, пародіюючи захват, його майже кругле жовтувате обличчя, розплилося у посмішці, він навіть прицмокнув язиком, думаючи, що таке щире кохання не часто побачиш, та воно все рівно приречене на смерть, подумалося трохи з заздрістю ватажкові, бо його нещодавно зрадила кохана дружина з найкращим другом, яку він за це змушений був придушити, а друга заколоти ножем - «Але ж ти вбив моїх людей! Тобі це так не минеться!» - він підняв угору товстий та кривий жовтий вказівний палець – «І ти заплатиш за це, і кара буде тобі страшніша за смерть! Твоя дівчина страждатиме безмірно, а ти на власні очі побачиш, як з десяток моїх людей гвалтуватимуть її! А ти зв`язаний і до півсмерті побитий дивитимешся на це і нічого не зможеш з цим вдіяти! Я бачу, що ти не боїшся смерті, але ти благатимеш, щоб тебе вбили, щоб ти не бачив цього! А ще пам’ятай, все це твоя вина, це через тебе вона так страждає!»

 Задоволений тим, що тепер не один він страждатиме, Кучан розвернувся і хотів забратися геть, але потім ще одна думка прийшла йому в голову, щоб його помста коханню вдалися вже повною мірою. Він наказав:

 - «Візьміть отого малого хлопця, її брата, і нашпигуйте його стрілами так, щоб він був схожий на їжака! А потім скажіть їй, що все це її вина та її коханого!» - він самодовольно всміхнувся і подумав, що він тепер вже він розважиться на повну, та на деякий час забуде про свій власний біль…