Глава 5. Про поранення князя та його невтішні розмірковування про події минулої війни у хворобливому маренні.

  Ростислав бачив, як воїни, що стояли біля нього, падали один за одним, уражені стрілами та списами, потім їх затоптували копитами холені та відкормлені ромейські коні. Кіннота насідала і пішаницям було непереливки. Ростислав побачив якогось видатного грека, всього в золотих обладунках, що виблискували у вранішньому сонці. Він проковзнув крізь слов’янський натовп, як ніж крізь масло, роздаючи удари направо і наліво, змітаючи всіх на своєму шляху. Гаряча злість стисла горло Ростиславові, а відчай додав йому сили, він схопив спис щосили розмахнувся і жбурнув його в неприкритий бік ромейського вельможі. Наче висмикнутий могутньою рукою, грек вилетів зі свого сідла, зробивши сальто у повітрі, та важко гепнувся об землю - спис навиліт пробив йому все нутро. Та Ростислав вже не бачив цього, бо інший ромей переїхав його своїм конем і посік шаблею його незахищену спину, він сповз донизу і більше нічого не бачив і не відчував, бо темна мара огорнула його чорною ковдрою непам`ятства.

 Святослав побачив, що він більше нічого не може зробити, що сам завів своє військо в пастку. Він побачив, що частина русів починає  тікати до місця, де римська кіннота  ще не зімкнула коло повністю, саме навпроти міської брами. Але ж ворота були зачинені і замкнені, бо він сам наказав зробити це, щоб запобігти дезертирству та стояти до останнього. Яким же дурнем він був! Бо доведених до відчаю людей це не зупинить! І це було чи не вперше житті, коли він про щось шкодував.

  - «Ми повинні організувати безпечний прохід  відси і до воріт, а я накажу охоронцям їх відкрити, вони мають послухати мене!» - перекрикуючи шум битви, наказував він найближчому оточенню. Ще раніше Святослав спішився, щоб показати, що він один з них, що він битиметься тут, поруч із ними.

 Але навіть це не змогло зупинити безладної втечі його війська. А руси вже густо вкрили поле своїми тілами. Святослав був розлючений, він, який ставився до своїх воїнів, як люблячий батько зараз несамовито кричав:

 - «Ви, стадо тупих безмозких баранів, зупиніться! Ставайте до бою, тримайте лінію!» - Та все було марно. У гніві Святослав почав бити своїх боягузливих підлеглих з тих, що стояли ближче, пласкою поверхнею меча.

 - «Зупиниться, свині, я вам сказав!» - кричав Святослав, але ніхто його не чув, втеча стала масовою. І в цей момент ромеї пішли у лобову атаку, це перемкнуло Святославову увагу:

  - «Кляті боягузи, ви не були такими сміливими, коли ми стояли у щільній лаві, тоді ви боялися навіть наблизитись до нас! Разом з усією вашою добірною кіннотою та всіма блискучими золотими обладунками ваших вельмож! А тепер такі сміливі, я ненавиджу вас!»

 У відчаї та злобі він кинувся вперед, прямо на них. І тільки вірний Курт поряд. Він всадив меча по саме руків`я у черево ромейського коня, спрямованого на нього, спритно ухилившись від удару мечем. А коли кінь почав завалюватись, вхопив грека за шию і жбурнув його на землю, де Курт влучним ударом списа добив його. Наступний ромей накинувся на нього, завдаючи удар за ударом, та Святослав відбив їх усі, а потім зробив різкий випад і проколов ромеєві живіт. Наступний грек біг просто на нього, волаючи не своїм голосом, розмахуючи величезною сокирою, націлився одним махом розрубати його надвоє. Та Святослав ухилився від сокири, одночасно завдавши мечем різкого удару вниз, відрубав грекові ногу. Але потім його збив з ніг інший вершник, який змахом меча під час Святославого падіння дістав до його незахищеної спини. Князь почав стікати кров’ю. Та вірний Курт без зусиль підхопив його, наче той був невагомий. І це не було дивом, бо він був більше двох метрів на зріст і такий сильний, що ударом кулака міг би вбити бика. Тому м’язистий Святослав не був занадто великим тягарем для нього, не більшим, ніж лантух з картоплею. Набагато складнішим завданням було дістатися воріт. Він перекинув Святослава, наче мішок через плече і жваво пострибав в сторону міста, мов молодий заяць. Що дивом можна було очікувати від його кремезної статури.

 Куртові пощастило дістатися воріт. Громовим голосом, перекрикуючи шум битви, він заволав:

  - «Князь тут, він поранений, негайно відчиніть ворота!» - він змушений був повторити це кілька разів, перш ніж його почули, та ворота були відчинені. А місто затопив потік втікачів, яким пощастило вчасно дістатися воріт і вижити.

  Щоб ромеї не захопили місто з ходу, ворота були зачинені, коли частина втікачів ще знаходилася поза ними…

Частину тих, хто не потрапив до міста, було перебито, частину забрано у полон.

Святославова рана не була дуже глибокою, хоча він втратив багато крові. Наступного дня він на якийсь час прийшов до тями, будучи ще досить слабким. Він постійно марив, подіі минулого переплітались і плутались у його свідомості. Знаходячись весь час у напівсні, його мозок шукав відповіді, то намагаючись пригадати перебіг останньої військової компанії, то бачив химер, що стежили за ним з темних світів небуття, то силувався зрозуміти, де він найбільше помилився і що тепер чекає на нього, події минулого, як кара небесна, все повторювались та повторювались у його свідомості та поза нею…

  Святослав пригадав, як ромеї привезли йому подарунки, прохаючи розібратися з непокірними болгарами. А він саме повернувся з переможного хозарського походу і вже почав трохи нудьгувати у Києві… Та коли ромеї побачили, що він прийшов до Дунайської Болгарії з величезною армією вікінгів, слов'ян, печенігів та угорців і не тільки швидко підкорив болгар, а ще й почав будувати там власний форпост, то їхнє ставлення до нього різко змінилося.

Вони підкупили його союзників, і більшість угорців пішли, а печеніги повернули зброю супроти нього, у його відсутність напали на Київ та найближчі землі. Ользі вдалося відправити посланця до Святослава ще до того, як стало занадто пізно і облога стала занадто щільною. Ромеї переконували печенігів, що його армія не зможе надто швидко повернутися з Болгарії, але він зміг. Захоплене зненацька печенізьке військо було розбито та розкидане по степах.