Глава 4. У якій оповідається про князя Святослава, його відносини з матір`ю та про те, що це зовсім не вплинуло на нинішній стан речей.

Святослав дивився з висоти Доростольського замку, як його армія ось-ось потерпить повний крах та буде знищена.

Він наче почув зловтішний голос владної деспотичної матері, яка постійно йому говорила:

- «Святославе, вести війну в Болгарії - це не тільки безглуздо, це суперечить всім нашим зобов'язанням згідно з укладеним договором!  Для ромеїв Болгарія - зона природного їхнього впливу! Вони ніколи не віддадуть її! І війну, яка буде прямим наслідком твого вторгнення, ти ніколи не виграєш!»

 - «Та вони ж самі мене кличуть!» - захищався Святослав, бо все ще не міг сказати матері прямо, щоб не лізла не в свої справи.

 - «Звісно кличуть, та вони просто хочуть зруйнувати болгарський опір твоїми руками! Це саме те, за що тобі платять, але не за те, щоби ти забрав від них Болгарію! Та я тебе я прекрасно знаю, і я знаю, що ти ніколи не будеш грати дурника ні для кого! І вкотре кажу тобі, це спричинить страшну війну та ще багато страждань для твого власного народу!»

  Але Святослав не чув її тоді, як не не чув її і той останній раз, коли вона вже була на смертному ложі, невдовзі після його повернення з Дунайської Болгарії до Києва. Для того, щоб відігнати печенігів, яких підкупили ті ж такі ромеї, щоб атакувати беззахисний у його відсутності Київ. 

 Він завжди хотів думати, бо так було простіше, що Ольга просто захищає своїх одновірців, а не піклується про нього чи його людей… Тепер мимоволі її образ знову з`явився в його в голові, він побачив її так, як завжди бачив - вона пряма до безцеремонності, вольова і абсолютно впевнена у власній правоті. І йому хотілось як завжди опиратися їй, вкотре захистити себе:

 - «Я більше не дитина, ти більше не маєш права керувати мною!» - Було перше, що сказав, коли відчув, що не може і не хоче більше стримуватись…

 А пізніше, отримавши владу, хотів якомога болісніше  вколоти за всі справжні та уявні образи, яких зазнав, коли був зовсім юним.

Він був все ж чоловіком, тому стримував себе, та йому дуже хотілось все робити всупереч їй, дорікати, ображати, змусити хоча б трохи відчути той біль, якого він зазнав, коли вона використовувала його молодість та своїх численних посіпак, щоб, як Святославові здавалось, позбиткуватись над ним, а ще не допустити до влади…

 Аж до самої своєї смерті, в 969 році, Ольга намагалася змусити його дослухатися до своєї точки зору, але, як завжди, він нехтував нею.

 Тепер, через кілька років та болючих поразок, він все це побачив геть у іншому світлі. Святослав зрозумів, що мати дійсно намагалася застерегти його, попередити, допомогти. Але він так її і не почув і каяття його трохи запізніле.

Ольга застерігала його від ромейських підступів, говорила, що їх і близько не можна порівнювати ні з дикими фінно-угорськими племенами півночі, ні з волзько-булгарською державою, ні навіть зі свого часу надзвичайно потужним хозарським каганатом, що був майже повністю знищений Святославовим мечем.

 - «Вони… використали тебе і скоро викинуть… Приберуть тебе руками когось іншого… кому заплатять більше… я тобі казала… Припини грати у їхню гру… грай за своїми правилами і тоді… врятуєшся…» - він згадав свою матір на смертному ложі. Навіть смерть не зламала її, вона все ще переймалася тим, що відбувалася та, звісно, долею сина.

Тоді він думав, що врятував її, та спізнився… Хоча звісно своїх синів та Київ він врятував… Печеніги… Підступні ромеї нацькували їх, щоб отримати час на перегрупування сил та відволікти увагу Святослава від себе,  Ольга все ще намагалася врятувати сина - «Пообіцяй мені… укладеш з ромеями мир…на будь-яких умовах… бо інакше твоє життя завжди буде… в небезпеці…" - безбарвні, майже неживі губи матері ледве рухалися, а очі вперто шукали його очі, з останніх сил чіпляючись за життя -  «Так, мамо, якщо ти просиш, не переймайся цим!» - Святослав гладив її побілілу руку, майже шкодуючи, що ставився так погано до неї за життя. Та так і не дотримав обіцянки… 

 - «А ось і настав час каяття та розплати!» - гірко подумалось йому, згадуючи про це, він шкодував про минуле… та воїн у ньому, що не знав жалю ні до себе, ні до інших, переміг.

 - «Краще вже всім нам померти, ніж така ганьба!» - Святослав боявся ганьби більше, ніж смерті - разом з загоном довірених людьми він спішно попрямував рятувати військо… що вже неможливо було врятувати.