Глава 3. Про те, як Ольга обіцяла деревлянам мир, та знову обдурила їх, і про Ростислава, як це вплинуло на його подальшу долю…

  Весь наступний рік величезна армія Ольги, в якій не було нестачі в добровольцях, спустошувала деревлянську землю. Майже всі міста здалися, та обложений Іскоростень все ще стояв. Деревляни голодували, котів і собак майже не лишилося в місті. Але тепер вони знали, що їх не помилують і тому стояли на смерть.

Коли рік майже добув кінця, на передзим`ї, Ольга через воїнів на передньому краї попросила прислати посланців для обговорення умов перемир’я. Але в деревлян ніхто не хотів їхати, всі боялися за своє життя…

І тому дещо ризиковано, Ольга сама підійшла до фортечної стіни, поряд  із нею двоє чоловіків, у випадку небезпеки готових прикрити її своїми щитами або тілами… якщо буде потрібно.  Але зараз ризик навіть хвилював Ольгу, вона розглядала це як маленьку пригоду, після довгого нудного сидіння під стінами міста та кількох невдалих спроб штурму добре укріпленого городища...

 Зараз їй було сорок сім, та вона все ще вважала, що все життя попереду і вона ще має зробити щось надзвичайне, а ще була сповнена сил та запалу, щоб зробити щось таке, що точно виходило за рамки розуміння тодішніх жінок… А вона, до речі, мала для цього ще й всі необхідні ресурси. Це окрім завзяття та наполегливості та майже маніакальної віри у власну особливість.

А ще вона була одноосібною володаркою величезної держави з нацією, яка, після всіх її перемог, майже ідолізувала її!

Слід додати, що вона керувала державою після Ігоря, який не був дуже популярним чи сильним правителем. А справа розбудови держави не була його улюбленою справою. Як і майже все, окрім розваг та, іноді, ніби від скуки, військових походів, жоден з яких не був дуже вдачним. Та поки він був живий, вона весь час відчувала, що її руки зв'язані. Але тепер вона почувалася вільною, нічим не обтяженою і здатною робити те, що вважала правильним, зовсім не звертаючи уваги на наслідки! Та не чекаючи, що її старий та ревнивий чоловік знов почне якось псувати їй життя.

Але тепер вона була вільна, вільна, мов птах! Щоб відчувати і робити те, що хоче.  А ще вона була прекрасною, вона була заповітною мрією будь-якого з чоловіків, що оточували її! Зазвичай вдягнена у найкраще князівське вбрання, що виблискувало золотими вишивками, біла хустка витончено обрамляла її густе чорне волосся, а темні очі виблискували, коли емоції брали гору і вишукані (та невишукані) слова  нестримним гірським потоком злітали з її тонких губ.

 - «Люди Іскоростеня, чому ви так сильно опираєтесь? Вся ваша земля вже здалася мені, тепер всі вони мирно обробляють свої поля. Мої воїни стомилася від цієї нескінченної війни, заплатіть мені цю останню данину і, присягаюсь, я піду!»

 - «Знаємо ми, що не данини ти шукаєш!» - почувся  голос зі стіни - «Ти шукаєш помсти за смерть свого чоловіка!»

   - «Віддайте мені цю останню данину і, присягаюся всіма богами, я піду!» - вперто торочила Ольга.

   - «Чого ж ти хочеш меду чи хутра?» - спитав вже інший голос.

   - «У вас немає ні того, ні іншого!» - зневажливо мовила Ольга.

   - «Тому дайте мені по три голуби та три горобці з кожного двору, і я піду!» - не втомлювалась вперто повторювати Ольга.

 Деревляни не дуже вірили Ользі. Але це скидалось на правду – воїни втомились від довгого сидіння під стінами, вони бунтують, Ольга хоче нарешті припинити війну, та Сварог, Даждьбог та Велес потребують приношення, а птахи - це дарунок для них.

 Більшість деревлян зітхнули з полегшенням, почувши добрі новини. Вони були раді, що війна незабаром скінчиться і ціна за це не надто велика…

 Данину було зібрано та принесено Ользі.  Тієї ж ночі вона звеліла, щоб птахів роздали воїнам, прив’язали сухий гніт їм до ніг, підпалили і випустили.  Перелякані птахи полетіли до своїх домівок у кожному древлянському будинку. Почалася велика пожежа.

 Тієї ночі Ростислав не міг згадати, не здригнувшись. Навіть зараз він бачив – мов смолоскипи палають будинки, відчував спопеляючий  жар, гострий запах диму, що виїдав очі, людей, які намагалися втекти. Але марно, бо тікати було нікуди, вогонь був всюди, крики жінок та дітей, що згоряють заживо, сморід смаженої людської плоті.

 Вогонь не можна було загасити, він був всюди і скрізь, з усіх боків… Приреченим людям нікуди було бігти, окрім як за міські стіни. 

 Ростислав побачив, що Добриня - син князя Мала намагається витягнути свою шестирічну сестру Малушу з-під стіни, що обвалилася- він не роздумуючи, прийшов на допомогу. Обгоріла деревина обпікала їм руки, їдкий дим гостро колов очі та наповнював легені…

Та вони важко трудилися і дістали з-під завалів цю бідолашну дівчинку.  Добриня взяв її на руки, вона була непритомна, але все ще жива.

  - «Йдемо до воріт!» - вигукнув Ростислав, намагаючись перекричати оглушливе ревище пожежі навколо них – «Це наш єдиний вихід!»

 Вони підбігли до широко розчинених воріт тоді, коли групи деревлян намагалися втекти, але Ольжини війська вже чекали на них.  Вони були  наче між Сциллою та Хорибдою, смертельна пожежа позаду чи загибель від русів попереду. Але смерть від вогню була неминучою, і люди бігли, щоб не бути спаленими живцем, страх смерті від рук ворогів вже не був таким сильним. І ось величезна маса людей побігла. Ростислав знав, що ті, що у перших рядах приймуть перший та найсильніший удар. Він переконав Добриню якомога довше залишитися біля воріт, це збільшило їхні шанси. А коли спека з охопленого полум’ям міста стала нестерпною, а дим заполонив все навколо, вони наважилися вийти за ворота.

Тисячі переляканих людей проривалися через щільні лави Ольжиного війська та тікали до лісу. Тисячі було вбито, а тисячі взято в полон як рабів. Коли Ростислав з Добринею, який ніс Малушу, наблизилися до рядів русів, вони побачили, що смертоносні списи та стріли напоготові, Ростислав прокричав:

  - «Не вбивайте, я полянин! Я полонений полянин!» - його голос був голосний та виразний, він намагався переконати варягів і полян, що розмовляє без деревлянської говірки - «Це діти князя Мала, а ваша княгиня буде вдячна та щедра, якщо ви доставите їх до неї цілими і неушкодженими!»