Глава 2. У якій описуться Ольжина промова перед людьми, що зібрався на віче та те, як люди її добре сприйняли.

Ольга стояла на широкій дерев’яній платформі, що була оточена великим різнобарвним натовпом. По праву руку від неї майорів встановлений стяг - сокіл, що каменем падає на ворога. Це був тотемний знак Ольжиного роду… Вона сама наполягла на скликанні віча, це був слов`янський звичай, що ані Ігор, ані Олег ніколи не заохочували. Вона відпустила своїх охоронців, вони були десь у юрбі, вона була сама на помості. Бо хотіла показати людям, що вона їх не тільки не боїться, що вона разом з ними, що вона також належить їм. Як вони належать їй. Що вони разом  і тільки разом зможуть подолати будь-яку загрозу і створити щось велике, щось таке, що завжди пам`ятатимуть ті, хто прийде після них. А ще спосіб переконати тих, хто ще сумнівався в тому, що чи зможе слабка жінка керувати найвойовничішим племенем у світі…

  - «Люди мої, мені потрібна ваша порада!» - Ольга підняла руку, закликаючи до тиші, її пронизливий голос змусив натовп замовкнути, здавалося що було чутно, як пролетить муха.

  - «Настали важкі часи» - вела далі Ольга - «Наш великий князь Ігор був підступно та жорстоко вбитий, а його підлі вбивці нахабно зазіхають на наш спадок, а ще пропонують мені стати дружиною їхнього недолугого князя Мала. Що я маю з цим всім робити?»

Якусь хвилину було майже тихо, натовп усвідомлював, що йому було сказано, а потім разом вибухнув бурхливим обуренням:

 - «Помста, помста…!»  - то було єдине, що можна було розібрати у ревищі натовпу.

  Ольга ще раз підняла руку і за хвилину обурення вщухло. 

 - «Я чую твій голос, народе мій!» - урочисто промовила Ольга.

 - «Твоя воля - то мій священний обов'язок і його буде виконано!»