Глава 1. У якій розповідається як і що Ольга вчинила з другим та третім посольством деревлян.

  Ольга відштовхнулася від столу, щоб деревлянська кров не забруднила її вишукані шати. Деякі з послів ще були живі, вони дивилися на неї з жахом і усвідомленням наближення смерті. Кров разом з життям витікала з їхніх тіл, а очі поступово скляніли.

 Бідні дурні! Які вони тільки наївні, ці слов’яни, якщо думали, що вона може їм пробачити, що збереже їм життя! І навіть більше - яке нахабство вони мали, щоб запропонувати їй одружитись з їхнім недолугим князем Малом! Чи є взагалі мозок у їхніх головах? Вони гадають, що шкоду, яку було заподіяно, можна якось виправити… Які все ж дурні в них звичаї! Мабуть треба ще їх повчити!

 Ольга звернулася до своїх слуг: «Приберіть тут, настав час зустріти наступне посольство!» - вона злостиво всміхнулась, абсолютно переконана у власній правоті та праві чинити все те…

Наступне посольство з’явилося за кілька годин, навіть не здогадуючись  про долю першого.

  По приїзді очільник першим заговорив з Ольгою. 

  - «Велика княгине, ми глибоко шкодуємо за вашим чоловіком князем Ігорем. Ми знаємо, що ніщо в світі не зможе повернути його з мертвих!

 Але, може найцінніші дари  древлянської землі можуть дещо полегшити ваш біль та подарують розраду страждаючому серцю!»

 Він вказав на велику лодію, доверху навантажену цінним хутром та медом.

 - «Ми сподіваємось, що весь наш народ і наш очільник князь Мал зможуть довести вам, як  сильно ми каємося і зробимо все, щоб заслужити ваше прощення! І якщо ви зробите нам велику честь і приймете пропозицію нашого славетного князя і ви побачите, що наше каяття було щирим, і ви ніколи не пошкодуєте про це, моя княгине!» - сказав деревлянин і низько вклонився.

   Ольга чинно відповіла:

  - «Для мене і мого князівства велика честь бачити таких видатних людей славної древлянської землі! Я сподіваюсь, що шлях до Києва був не був занадто важким. Я сподіваюся, що ви не не дуже втомилися і зробите мені честь і завітайте на урочистості на честь припинення ворожнечі та прибуття всього вашого славного посольства. А зараз йдіть до лазні і помийтеся з дороги, щоб добре підготуватись до святкування!» - І вона засміялася дивним  істеричним  сміхом так, що у декого аж мороз пішов поза шкірою! Але більшість деревлян не звернули на це уваги, бо були начувані, що княгиня досить ексцентрична.

 Коли деревляни зайшли до лазні, то двері були зачинені і міцно підперті, а до будівлю було обкладено дровами та піднесено вогонь. Сухі дрова легко зайнялися, вогонь не вщухав кілька годин. Крики людей, що горіли заживо і сморід спаленої плоті на певний час заполонили Київ.

 Коли запах горілого трохи розвіявся, Ольга наказала винести тепер свій гарно оздоблений князівський трон до пристані і там майже годину чекала прибуття третьої деревлянської місії, весь час підставляючи обличчя кволому листопадовому сонцю.

 Їхній човен - лодія з'явився тоді, коли короткий осінній день вже добігав кінця. Деревлян було десятеро, сивовусому старцю було за шістдесят, молодшим не більше двадцяти. Вони побачили Ольгу, що сиділа на троні, вся у розкішному князівському вбранні, з білою мантією, що красиво відтіняла її чорне волосся, увінчане золотим обручем з дорогоцінними каменями - символом князівської влади.

 Темні очі оглядали прибулих насмішкувато, ніби дивуючись, яка зухвалість змусила їх приїхати сюди.

 Чомусь не наважуючись відразу вийти на берег, деревляни  вклонились Ользі, і старший з них мовив:

 - «Велика княгине, вже було два наших посольства. Ви вже знаєте, що ми і вся наша земля пропонуємо. Ми сподіваємось, що ви приймаєте нашу пропозицію, якщо ви вже вирішили, то ця лодія відвезе вас до вашого законного чоловіка!»

  - «Шановний посол» - Ольга зробила спробу всміхнутися, та в неї вийшов оскал - вимушена роль підлого м`ясника, щоб справити як вона гадала найсильніше враження на своїх підданих, вже трохи почала діяти їй на нерви - «Згідно з нашими звичаями перед моїм від'їздом ви та ваші люди повинні особисто засвідчити повагу до своєї княгині!  Але, щоб проявити повагу до мого нового чоловіка та всієї древлянської землі, мої слуги піднесуть вашу лодію разом з вами  ближче до мене!»

 Щось у Ольжиному голосі послові не сподобалося. А ще він хотів би знати, що це за дивний сморід, яким було насичене київське повітря. Але не наважився спитати, чи тим більше чимдуж тікати звідти, поки була змога, і це була фатальна помилка.

 Тридцятеро найсильніших варягів підняли лодію з деревлянами, винесли її на берег і потім несподівано скинули у глибоку, попередньо викопану яму.  Від удару об землю деревлян розкидало по всьому човну, а деякі поламали собі ноги. З ями лунала голосна лайка, стогони та прокляття. Тоді почувся наче надтріснутий голос найстаршого посла:

 - «Ольго, що ти робиш, Ольго? Ми ж посли, і князь Мал тобі ніколи цього не пробачить!»

 - «Твій князь такий же мертвий, як і ти, але ще не знає про це! Ти відчув запах? Це смажене м'ясо з вашого попереднього посольства, а ти частуватимеш ним Мала на тому світі!»

 - «Ольго!» -  голос посла збивався, коли посол вигукнув у останній відчайдушній спробі переконати її - «Після того, як ти уб`єш нас, вже ніколи не буде миру між нашими племенами!» 

  В душі Ольга вся тремтіла від жаху того, що вона сама робила, та зовні була досить твердою:

- «А мені й не потрібен якийсь там ваш мир, мені просто потрібно, щоб ви здохли, а інші вічно були моїми рабами і більше ніколи не вчинили заколоту!» - якмога зловісніше спробувала мовити Ольга - «Закопуйте їх, та насипте якомога більше землі на їхні дурні голови!» - наказала вона своїм людям.

Деревляни благали й плакали, деякі з них намагалися вибратися з ями, але їх рубали мечами, кололи списами та кидали назад. Потім вони почали задихатися під грунтом, що летів і летів зверху…

Потім, коли їхні крики вщухли, бо голови вже були засипані, їхні руки все ще благально і в конвульсіях билися ззовні, незабаром були засипані і вони. І все скінчилося.