Глава 19

Звістка про смерть Олега швидко ширилися Києвом. Та майже ніхто не шкодував за ним, бо люди такі невдячні… а після ганебної поразки він, за один день, як то буває, зі славетного героя перетворився на нікчемного правителя, та навіть гірше - підлого зрадника, що згубив ціле військо... Люди на площах спочатку перешіптувались, а потім пересвідчившись, що він і справді помер, тепер вголос говорили про помсту богів за зраду та вбивсто, і чомусь всі забули і майже ніхто не пам’ятав про його добрі та такі величні справи… І ніхто і ніколи з простих смертних не говорив нічого подібного за його життя… А зараз більшість торочила, що він завжди був тираном і, нарешті, отримав те, на що завжди заслуговував…

 Коли новини досягли Інгварових вух, він спочатку навіть не повірив своїй удачі – він ладен був стрибати від щастя… і лише новий, високий князівський статус стримав його від цього! Так вже є в цьому житті, що смерть для одного означає життя та успіх для іншого…

Звісно, з Ольгою все було набагато складніше, почуття її були досить змішані… вона і сама не змогла б сказати, що вона насправді відчуває – чи то полегшення, чи то біль від втрати… (Бо, мабуть, найбільшою тамницею у Всесвіті є тамниця людського серця…) Її серце боліло, але то була ціна влади та виживання у владі – їхнє взаємне з Олегом тяжіння було подібне до тяжіння скорпіонів у одній банці – рано чи пізно один з партнерів мав вбити іншого… Вона мала відчувати полегшення та радість перемоги - бо таки перемогла в цьому небезпечному двобої, її ворога не стало, та натомість вона відчула певну пустоту біля серця, а ще гіркоту та біль втрати, а ще жаль з приводу того, що її справжній коханий загинув такою безглуздою смертю і вона, як ніхто, причетна до цього… Але таким був її світ – світ влади, банка зі скорпіонами, що навіть якщо люблять, то до смерті жалять один одного - якби вона не вбила його, то він напевне після останніх подій та для власного виживання, «люблячи», вбив би її… Тож приходилось обирати… Та вона ще не навчилася так майстерно приховувала власні почуття – аж навіть Інгвар помітив, що вона надто сумна для такої видатної та  довгоочікуваної події… Та є речі, які людина, яка людина, що готуться взяти та утримати владу, має робити незалежно від того, подобаються вони йому, чи ні, і це зрозуміло… Після того Ольга часто згадувала їхню першу бесіду з Олегом і думала, що учениця перевершила свого вчителя і, за іронією долі, її вчителеві це коштувало життя…

Та тим часом треба було завершити справу – бо хтось з Олегових вірних людей, яких не дивлячись ні на що, залишилось чимало, міг звинуватити у всьому її і помститися… Тож коли перша хвиля Ігоревої радості від того, що їм більше не потрібно боятися за своє життя, а влада сама падає йому в руки минула, Ольга зайшла до Ігоревої світлиці, де він на радощах пиячив… Вона обхопила його голову своїми руками та вимогливо розвернула до себе, та дивлячись прямо у вічі, сказала – Ти дарма так передчасно радієш, бо справу ще не завершено… поки є люди, що забагато знають, чи бажають нам смерті… - І коли Інгвар тупо витріщився на неї своїми тупими коров`ячими очима, поки до його п`яного розуму доходило, вона вимовила - По-перше, знайди того карлика Чопа чи як його там, і, як хочеш, але примусь його замовкнути назавжди… Потім розберися з усіма найближчими Олеговими людьми, які напевно були його шпигунами. Вони всі мають зникнути не тільки з Києва, а й взагалі… і до того ж якмога швидше, ще до Олегової тризни! І Олег має бути похований із усіма почестями, а не як ти казав, що його слід викинути десь у лісі, щоб дикі звірі поласували його плоттю, а кістки рознесли далеко, щоб ніхто і не знав де його могила! До смерті видатного воєводи, фактично правителя має бути повага, він був відомою людиною, а не абищо! – Ігор різко прибрав її гарячі руки зі своїх щік та злобно зиркув у ті чорні очі – Він щойно позбувся одного хомута, а натомість мав впрягтися у інший! Вона має нахабство вриватися до нього та переривати його радість, його бенкет, вимогливо обхопивши обличчя гарячими руками та гіпнотизуючи своїми чорними немигаючими очима… Але Ольга мала рацію, і за її допомогою він щойно позбувся Олега, тож мав бути принаймні вдячним, хоча це було й ненадовго… Але стиснувши зуби він таки вимовив – Добре, зроблю це, скажу вірним людям… - Відказав та відвернувся Ігор.

 - Не те щоб хочу, але так треба! - З кривою посмішкою відказала Ольга та теж відвернулася, бо ціна влади була дорогою, тепер вона знала про це – всі ці нинішні та майбутні вбивства давили на психіку цій юній дівчині, але вона знала, що саме так і тільки так треба для її власного виживання…  Лише значно пізніше навчилася вона радіти з тих перемог, змирившись та прийнявши долю, тоді на її обличчі вже був вираз глибокого торжества, а очі виблискували радістю, коли вона навчилась радіти смерті ворогів та смакувати свої перемоги! Та тепер життя, яке чекало на неї, належало їй самій, а не примхам тирана -воєводи! Звісно на додачу з життями багатьох тисяч людей, які тепер були її підданими і тільки вона мала вирішувати їхню долю. Тільки не самій, а разом з тим слабкодухим недоумком-чоловіком, що стояв зараз перед нею з невдоволеним виразом на обличчі… Та Ігор увірував, що це сталося, що всі його негаразди тепер в минулому, що він - великий та могутній князь, саме такий, яким завжди і хотів та мріяв бути і не може більше бути підсилкою ні длі кого, тим більше для своєї такої не по роках розумної дружиноньки...

    …Тепер, сидячи на княжому троні, (перед нею стояли деревлянські посли) і вдивляючись у мертве Ігореве обличчя, Ольга чітко згадала весь той далекий день багато років тому майже у всіх його деталях. Вона згадала сум’яття у місті наступного дня, коли з десяток Олегових найближчих вірних людей прийшлося виловлювати з Дніпра... Влада змінилася, тож Ігор знайшов безліч бажаючих допомогти йому вирішити свою проблему… Та майже ніхто не помітив смерті Чопа, якого знайшли у канаві з переламаною шиєю, неподалік від його улюбленого шинка…