Глава 18

Чоп їхав першим, часто і боязко озираючись назад. Лише за півгодини до цього слуги Олега знайшли його під власним ліжком, де він спробував сховатися… Він був весь у сльозах та шмарклях, трясучись, мов у лихоманці, лежачи з заплющеними очима і боячись навіть дихати від страху, що його знайдуть… Могутня рука схопила його за комір, витягла з-під ліжка і поставила на ноги - Йди умий обличчя, недоумку!  - Почув він так, ніби вовна була йому у вухах. Чоп спробував розплющити очі, світ перед ним був розмазаним, він відчув, як холодна вода з перекинутого відра стікає по його тілу - Поспішай, бо Олег не любить довго чекати! - Почув він той самий вимогливий голос.

І ось тепер він сидів на своєму низькорослому конику, намагаючись зрозуміти, що саме в Олега на думці, бо тут явно був шкурний інтерес - яка доля чекає на нього самого…

 - Він не помилував навіть Гуннара! - Про себе мислив Чоп - Гуннара, який одного разу відвів від нього смертоносний удар списа, призначений для незахищеної Олегової спини, що його завдав уражений, але недобитий хозарин. Який не був таким вже мертвим, як до цього здавалося…

Інтуїція та здоровий глузд(який навіть у цьому тупому створінні став присутній перед обличчям неминучої смерті!) говорили йому, що він не матиме шансів після того, як покаже місце поховання коня… Але надія все ще шепотіла йому своїм тоненьким голосочком, що може, не все ще втрачено, що все ще зміниться. Що той дарунок, той новий чудовий кінь, що княжна Ольга та князь Ігор приготували для Олега, зробить його бодай трохи добрішим…

Доїхавши до краю лісу, Чоп невпевнено зупинив коня, обернувся до Олега і озвався схвильованим переляканим голосом, а потім тремтячою рукою вказав - ось тут…

Олег всміхнувся, він змірив недомірка Чопа презирливим поглядом - цей бридкий недоумкуватий гном явно зрозумів, що на нього чекає доля Гуннара... Він зліз зі свого коня і повільно підійшов до білого, геть обгризеного вовками кістяка…

 - Ну що друже мій, ось ми і зустрілися! – Скорботно вимовив Олег - Як шкода, що раніше я не цінував тебе так, як ти на те заслуговував! Ти єдиний, хто був моїм справжнім другом, що ніколи мене не зрадив… Та я тебе покинув, і все через того підступного брехуна, що прикидався волхвом та казав, що кляті слов`янські боги помстяться через тебе мені… Але тепер ти мертвий… - Олег поставив ногу на кінський череп - Та знай, що я ... - Він не закінчив фрази, в якій хотів сказати, щось на зразок, що кожного дня шкодував про свій вчинок, бо смертоносна стрічка швидко обвилася навколо його ноги, Олег відсахнувся та спробував її скинути, та наступної миті зачарований гад зашипів та глибоко всадив свої отруйні ікла вглиб Олегової плоті... Олег закричав так, як ніколи в житті не кричав, це був не просто людський страх смерті та невідомого, це ще був крик змученої та зболеної душі, що, мабуть, даремно страждала та мучилась всі ці довгі роки, прагнучи прощення, якого вона так і не отримала… Бо він ніколи і нічого не боявся в своєму житті, але не тепер… Олег таки спромігся витягнути отруйне жало, скинути змію та розрубати її на багато-багато-багато шматочків… Але було занадто пізно. Отрута вже почала всмоктуватись у кров, в голові запаморочилося, земля втікала з-під його ніг… Олег ступив один крок, а потім важко впав, щоб самому вже більше не підвестися... Воїни підняли і поклали його на коня, але він вже цього не бачив. Бо впав у безпам`ятство, бо його духу вже не було в цьому світі, він бродив поміж світами – цим та іншими та бачив інших духів…

Він побачив Аскольда - молодого і сповненого сил та життя, у тій червоній свиті, що він любив вдягати на свята...    

 - Олеже, друже мій, ми незабаром знову зустрінемось!  - Щиро всміхнувшись, як колись у житті, просто, як колись, сказав той…

 - Ні, не зустрінемось! – Щосили заперечив йому Олег - Ти вже давно мертвий, а я - ні! Йди геть, зникни, примаро, я буду ще довго жити, бо я справді жив на повну, а не існував, на відміну від тебе, бо тебе обмежував твій зарозумілий бог, а мене – ніхто і ніколи! І подивись, скільки я всього досяг… і скільки мені всього ще треба зробити!

Дух Аскольда дивився на нього зі все розуміючою посмішкою – Та ти вже помер, тебе вже нема… тільки ти ще не знаєш про це…

 Аж ось дух Аскольда ніби розчинився у повітрі і наче легесенький теплий вітер наповнив повітря ароматом весняних квітів і трав…

 - Інґельґарда… - прошепотів Олег - Ти нарешті тут… я так тебе  люблю… але… чому ти не прийшла раніше?… 

 - Тому що було ще зарано, але тепер – час, твій час… - Вона дивилася йому прямо в душу своїми зеленими очима, що завжди зачаровували його глибиною та неймовірною силою.

 - Так, Олеже, час…

 - Але я ще не готовий, я...

 - Ти і сам знаєш, що саме зараз час… тож відпусти все, що тебе там ще тримає…бо я так довго на тебе чекала…а тепер ми будемо разом… навіки разом! – Зелені очі миготіли та звали до себе… 

 - Інґельґарда, ти лише одна, кого я любив усе своє життя! - Ледь чутно прошепотів Олег.

 - Він марить… - Тим часом перезирнулись охоронці, що почули те…

 Але… - Я знаю, що ти любив тільки мене… тож припини опиратися, подаруй себе глибокому, тихому і спокійному диханню вічності, подаруй собі нашу любов… вічну любов, бо тепер вона назавжди буде з тобою!

Олег дивився в ту зелену безодню і вся напруга боротьби за життя поступово полишала його, поступаючись місцем безмежному холоду, холодному спокою, вічності… Олегові очі поступово скляніли і тепер лише безмежна біла тиша оточувала його...

Найвідданіший слуга Сигурт поклав руку на Олегову шию, коли побачив, що той не ворушиться вже кілька хвилин, і він не відчув пульсування крові. Він обвів поглядом всіх навколо та урочисто виголосив - Олег прямує до Валгали! – Всі воїни схилилися на одне коліно на знак пошани.