Глава 16

Після тої битві Олег був майже у відчаї - лише один з десяти воїнів, що вийшли з ним з Києва, зараз були з ним, не кажучи вже про те, що вони були бідні, мов ті церковні миші, бо втратили всі свої скарби… І він відчував, що це ще далеко не кінець їхніх негараздів…

 - Ганебна поразка та втеча, смерті безлічі молодих та сильних воїнів, втрата майна та всіх рабів… а що буде далі? Що ще приготували йому кляті бездушні слов`янські боги в якості помсти?(На всі сто Олег був переконаний, що то їхніх рук справа, бо вони ніколи його не любили, вважаючи, що на відміну від Аскольда він геть не поважав слов`янські звичаї) – Тепер питав себе він. Йому не було так байдуже до русів, як він раніше вважав… (Хоча їхня безглузда впертість та відмова полишити скарби і бісила його неймовірно!) Та їхня безглузда загибель, всіх тих, що не змогли дістатися човнів та лишилися в таборі чорною тінню лягла на його серце... Він жодної секунди не сумнівався, що всі вони вже мертві, навіть ті, що ще живі. Та ще більше його хвилювало власне майбутнє, яке наразі було дуже туманним...

Але головне питання було наступне - а що робити зараз?

 Так, вони повинні вертатися до Києва тією дорогою, якою прийшли, до того місця, де суходолом могли дістатися до Дону, а звідти вже водою до Києва.

 Він знав, що мусульмани не переслідуватимуть їх на цьому шляху, бо їхній табір знаходився на протилежному, лівому березі Волги. Бо вони прийшли сюди зі сходу, з війни з печенігами десь на межі з азійськими степами... Для нападу на русів їм по-перше треба було повсім переправитись через широченну річку, а це дуже непросте завдання. Щоб зробити це разом з кіньми, потрібно багато часу і зусиль і, скоріше за все, в них недостатньо для цього човнів. Ну, або так Олег думав… Крім того, він був майже впевнений, що при всіх тих багатствах, що залишилася на березі, вони знайдуть собі значно цікавіші заняття, ніж переслідувати купку жалюгідних обідраних втікачів…

Коли руси таки прибули на місце висадки, звідки вони почали свою подорож Волгою, Олег першим вийшов і роззирнувся навколо - нічого, лише порожній степ... Не чекаючи наказу, його люди почали ставити свої човни на колеса. Вже майже всі човни були на сухому, коли вони їх побачили…

 Буртаси з'явилися нізвідки. Їхній чорний одяг тріпотів на вітрі, а різкий гортанний крик заповнив степ.

- Ховайтеся за човнами, лучники наперед! - Скомандував Олег.

Буртаси мов навіжені носилися між поставлених на колеса човнами і пострілами з луків та влучними кидками списів виривали русів одного за одним з їхніх лав.

 - Ми так довго не втримаємось! - Олег швидко оцінив ситуацію, буртасів було дуже багато і єдиним порятунком було повернутися до води. Впорядкований відступ швидко перетворився на безладну втечу.

Вже у відносній безпеці знову на річці Олег порахував, що десь п'яту частину човнів разом з воїнами було втрачено назавжди. І тепер цей шлях було перекрито, а його єдиною надією було проходження по Волзі на північ і захід, через землі Волзької Булгарії, щоб дістатися Києва з іншого боку, з півночі.

Сидячи на кормі лодії і вдивляючись у воду, вже піднявшись вгору проти течії до земель Волзької Булгарії та побачивши, що за ними стежать, Олег несподівано зрозумів те, про що і раніше підозрював - все це, скоріше за все, не просто невдалий збіг обставин, а сама справжня хазарська помста за все добре, що він їм вчинив! Бо їх вистежено і зраджено, і тут, у Волзькій Булгарії вони повинні бути готові до такого самого перебігу подій, що їх будуть гнати та переслідувати, мов тих затравлених звірів…

 - Тож а маю перехитрити їх, але як? Зараз же я на їхній землі! – Гарячково думав Олег - Звичайно, за нами будуть стежити, і єдина наша єдина надія - сховатися удень десь на березі, а вночі тихо прослизнути повз булгарську флотилію!

Пропливаючи далі булгарською землею, він наказав відправити розвідників наперед, щоб знайти якесь безпечне місце для укриття та вивчити безпечні маршрути для подорожі вночі.

Розвідники повернулися з доповіддю, що наразі все тихо, вони не бачили жодних ознак булгарського флоту. Але Олег не дуже вірив обнадійливим новинам, він знав, що весь час вони, як і раніше, знаходяться під пильним наглядом та спостереженням…

Вони наблизилися до того місця у Нижній Булгарії, яке його розвідники охарактерізували як природну фортецю. І Олег відразу оцінив це. Місце було низьке і вузьке між двома крутими пагорбами на лівому березі Волги. Колись це був острів, але тепер широкий рукав, що відокремлював колишній острів від суходолу, був майже сухим, але щільно вкритий багнюкою на дні, у якій міг застрягнути і вершник, і пішаниця… Два високі пагорби були пов’язані між собою перетинкою у формі дуги настільки широко, що чотири тисячі воїнів, які зараз були з Олегом, могли легко там розміститись. Також береги пагорбів були кам'янистими, обривистими та важкодоступними з боку води, а по них було розкидано безліч каменю, валунів та скель. Єдиний, відносно безпечний шлях у гавань пролягав по воді між двома пагорбами, які нависали над нею і контролювали весь простір навколо. При бажанні, яке звичайно в Олега було, все це можна перетворити у неприступну фортецю. Неширокий отвір між скелястими пагорбами, де вони майже сходились, утворював зручну гавань і на піщаному березі було достатньо місця щоб розмістити всі їхні човни. Також бухта була багата рибою, що забезпечувало би Олега та його людей їжею та прісною водою.

 - Ми зможемо боронитися тут нескінченно довго! - З полегшенням думав Олег, оглядаючи свої нові володіння з висоти пагорба, і мабуть це вперше, за досить тривалий час, коли він і справді може гарантувати відносну безпеку своїм людям. Олег наказав виловлювати рибу сітками та вполювати якомога більше дичини у найближчому лісі, щоб забезпечити себе найкраще, поки ще не пізно, доки їх не було знайдено та оточено ворогом…

 За три дні навколо табору помітили перших булгарських розвідників, а незабаром прибули і основні сили, човни на річці і вершники на суходолі.