Глава 14

Олег стояв на горі над Волгою і дивився на наближення мусульманських військ. Тепер він гірко шкодував про те, що не дослухався до своїх радників - взяти човни, залишити всю здобич і рабів на березі та плисти так далеко, як тільки можна… І як же гірко шкодував він, що уклавв цю угоду з Веньяміном, бо зупинившись у цьому місці, розвантаживши човни, виклавши награбоване та рабів на берег, щоб відділити Веньямінову частку, він став вразливим. Бо тепер на нього можна було напасти… Зі злістю згадав він, як Веньямінові люди забрали найкраще, а його воїни були занадто втомлені та хворі, щоб опиратися та диктувати свої умови, бо все, що вони хотіли – перепочинку, та залагодження справи хоча б із Беком… Але тепер уже пізно було шкодувати про це. І тікати до речі теж! Навіть якби він зараз переконав своїх людей рятуватися втечею, це було б неможливим, бо мусульмани на своїх конях легко перехоплять їх. Бо не зустрічаючи опору по всьому фронту вони першими дістануться човнів. До того ж переконати вікінгів тікати без бою було просто неможливим, бо для цього треба було залишити ворогові усю зароблену «важкою працею» здобич...

 Але й шкодувати про щось було занадто пізно! Треба було показати ворогові на що здатні руси! Тож Олег, проковтнувши злість та ненависть, як завжди, взяв себе в руки, повністю відновивши душевну рівновагу та почав віддавати накази – зараз як ніколи він мав бути прикладом для своїх людей… Бачачи впевненість ватажка, його воїни теж підготувалися зустріти лютого ворога.

Перший удар мусульманської кінноти був жахливим та нищивним... Вони змели центр армії вікінгів і майже розділили її на дві частини. Тільки поспішно споруджені укріплення, зроблені зі вкопаних у землю дерев’яних кілків, сповільнили, а потім зупинили їхнє просування. Бо якби вони розділили Олегову армію надвоє, то це напевно був би кінець – мусульмани, користуючись раптовістю та швидкістю коней, оточили і знищили би її по частинах…   

 - Лучники – наперед! - Наказав Олег. Градом стріл з флангів, що не зупинявся а повторювався і повторювався, кіннота ворога була знекровлена.

Перші ряди кінноти поріділи майже наполовину. Хозари намагалися сховатися за свої щити. Але це було неможливо, бо стріли летіли рясно, а щитом не можна прикрити ноги, чи захистити коня. А набрати швидкість, щоб розчавити лучників, вони теж не могли, бо ті ховалися за фортифікацією із загострених паль і безкарно розстрілювали їх. Мусульмани поступово почали відходити. Решткам своїх передових частин Олег також наказав відійти за укріплення, таким чином вони всі могли протриматися значно довше... Потім він зібрав нараду своїх людей. Безнадійне становище вимагало відчайдушних рішень, тож Олег зважився на подібну промову, ось, що він сказав своїм людям - Руси, я пропоную ось що - як настане ніч, ми полишимо усю здобич і рабів на березі і, поки хозари не допетрали що й до чого, ми, позбавлені того, що нас затримує і наражає на небезпеку, можемо швидко сісти у човни і втекти… Ще він не закінчив свою промову, як вона була потоплена у шквалі невдоволених та розлючених голосів…

Олег підняв праву руку - Тиша, я ще не закінчив!

  - Але, що ще ти можеш нам сказати? - Почулися поодинокі голоси, але шум дещо вщух. 

 - Так, справді, нас більше, загалом десь тисяч тридцять - вів далі Олег -  Але тисяч п'ять дуже хворі, більшість з них такі слабкі, що навіть не можуть підвестися самі, не кажучи про те, щоб тримати зброю! Ще тисяч п'ятнадцять також дуже слабкі, навряд чи вони стануть нам у великій нагоді в бою. Десять тисяч, що лишилися, знесилені після багатомісячних битв, хвороби та подорожі по бурхливому морю… Зараз ми не зможемо протистояти п'ятнадцяти тисячам вершникам елітної мусульманської гвардії, і хто знає, скільки ще може приєднається до них! Люди мої, вірте мені! – Олег справді хотів, щоб йому повірили, але його голос знову потонув у ще голоснішому шквалі обурених вигуків.

 Ульф, колись відданий Аскольдів собака, що швидко змінив господаря, коли йому було треба, але тепер вочевидь, згадав його, коли в нього хочуть забрати ласий шматок, що він приготував собі на старість… дуже старий, але як і колись переконаний у власній правоті та дуже переконливий, вийшов вперед і, вказуючи кривим вказівним пальцем на Олега, зловісно кривляючись, шамкаючи беззубим ротом, так би мовити, виголосив… - А ти не наш князь, щоб нам вказувати! Наша княгиня - Хельга, спадкоємиця Аскольда Великого, а князь - її законний чоловік! А ти – самозванець і завжди ним був! - Не боячись, бо йому вже нічого було боятися в цьому житті, немигаючими, круглими, мов у сови, очима, Ульф дивився Олегові прямо у його сірі очі - він був занадто старим, щоби чогось боятися та перед кимсь плазувати… - … тому ти не можеш наказувати, що нам робити! Його слова воїни зустріли шквалом схвальних вигуків та емоцій...

Олег вирішив, що зараз для його, так би мовити, здоров`я та життя буде набагато краще поступитись, бо раніше ніхто ніколи не наважувався говорити йому подібне привселюдно, ще й бути підтриманим масою(клята Хельга, в неї вже є послідовники!), тож він поспішно вигукнув - Гаразд, добре, люди мої, тоді я зроблю те, що ви, що ви хочете. Але чого саме ви хочете? – Наче втомлено вичавив з себе він. Йому зовсім ні на кого зараз було спертися, бо полишити важко здобуту винагороду - було щось нечуване для вікінга. (Тупі кретини! Я їм пропоную життя, а вони обирають золото!) І після того він не раз жалкував, що піддався настрою та вимогам натовпу…

 А тим часом клятий старий безумець Ульф знову спромігся підвищити свого паскудного голоса - Ми будемо битися! – Заволав він… - Ми - руси! Ми ніколи не відступали та не відступимо перед жодним ворогом! - Його голос знову був заглушеним бурхливим схваленням натовпу.

 - Так, так, якщо ти не можеш нас вести, то відступися! Ми оберемо собі іншого лідера, справжнього чоловіка, а не лякливу бабу! Того, хто не злякається якоїсь зграї клятих хозар! – Чулося звідусіль…

 - Гаразд, добре, народе мій... – Олег підняв обидві руки… якщо ви цього хочете… я думаю, що знаю, що можна ще зробити… - Начебто покаяно вимовив Олег, думаючи при цьому, що якщо до цього часу жоден ворог не переміг його, то це можуть зробити тільки його власні люди… а клятий Ульф та всі ті горлопани вже покійники, хоча про це ще не знають! Та він спокійно продовжив - Сьогодні вночі дві тисячі наших кращих воїнів повинні бути готові до сміливої вилазки. Якраз перед світанням, коли сон найглибший, і навіть вартові починають дрімати, ми тихо прокрадемося до їхнього табору. Вони будуть сонними і не матимуть переваги, які дають їм їхні коні, тому ми зможемо вирізати їх уві сні, мов ту худобу, перш ніж вони щось зрозуміють!