Глава 12

 Після довгих днів сумування за батьками й рідним домом, якого вже не було, намагань розрадити меньшого брата, бо Зухра була не по роках розумна і знала що спробувати втішити його, то був її перший обов`язок, вона стала уважно спостерігати за Ерном. Вона не розуміла, що говорить вікінг і не могла розуміти, але знала, що цей дивний велетень з суворим обвітреним обличчям, вкритим татуюванням, що спершу сильно налякав її, білявим волоссям, блакитними очима та тілом, вкритим страшними шрами, що геть його спотворювали його, врятував її від безчестя та смерті її, та від смерті її молодшого брата. І хоча він був одним із них, із тих виродків, що вчинили весь той жах, вона не сприймала його таким... Хоча певна апатія і охопила її. Та вона знала, що має підтримувати молодшого брата, що був геть безпорадним. Тому не шукала розради в сльозах, щоб ще більше його не засмутити. Він майже без упину плакав та просився до мами. Зухра як могла заспокоювала його, пестячи непокірне курчаве волосся, та шепотіла на вушко, що мама ось-ось повернеться… Хоча їй і самій було непереливки, а її ще дитяча свідомість була геть перевантажена страшними сценами насильства, яке до того ж все тривало і продовжувалось і ніколи не закінчувалось… Та тепер вона мала надію, надію що цей здоровань, який їй навіть подобався, завжди захистить її та їх… Вона серцем відчувала, що він дуже страждає, тож спробувала з`ясувати в нього просто на пальцях в чому ж таки справа… Ерн спочатку з подивом дивився, як ця мала чорнява смаглявка намагагається щось показати йому на пальцях та несподіано для себе включився у цю дивну гру… Вони днями сиділи, говорячи жестами, намагаючись жестами зрозуміти один одного(благо у них для цього був час, бо Ерн вирішив, що війна для нього вже скінчилася). І Ерн, що вже до того попрощався з життям, несподіванно зрозумів, що воно його все ще цікавить, в особі цієї симпатичної смаглявки, що бурмотіла щось своєю незрозумілою дурнуватою мовою, щиро намагаючись знайти відгук у його душі… І щось у погляді її темно-карих очей нагадувало йому Любавине… Тож кілька днів вони старанно вчили мову один одного та могли вже спілкуватися не лише жестами… Це допомогло Зухрі менше зосереджуватись на безчинствах, що творились навколо…

 - Чому ти врятував нас, Ерне? – Було перше, що спитала Зухра, як тільки змогла…

 - Бо цього би хотіла моя дружина… - Промямлив Ерн та відвернувся…

 - Вона мабуть дуже добра жінка… - Вона так, була… - Скупа сльоза скотилася по зморщеній шкірі…

 - Вона що… померла? – По-дитячому здивувалась Зухра, начебто смерть та руйнування не було всім, що вона бачила останні дні…

 - Так, померла… - З гіркотою та болем у голосі відказав Ерн – хто б раніше міг подумати, що в цій бездушній машині вбивства живуть такі почуття…

 - Я співчуваю… - Тоненький голосок Зухри змусив Ерна змусив Ерна здригнутися - …як вона померла? – Я не хочу про це говорити! Не лізь до мене з цим! – Заревів Ерн та відвернувся… Та за годину його попустило і він виложив тій малій всю свою підноготну… На диво Зухра шкодувала більше його, ніж себе, після тої розповіді…

 Тим часом опинившись у своєму таборі, вікінги займалися тим, що було для них звичним життям - пияцтвом, жінками, хмільними веселощами та дуже часто сварками та бійками, а іноді і поєдинками поміж собою, ділячи крам та тих самих жінок… В цей самий час деякі ватаги ходили у виправи для грабунку та щоб роздобути провіант, інші лишалися в таборі, а потім вони змінювалися місцями.

 В цей же час Гайтам, правитель Шиврана, врешті зважився на помсту новоприбулим зайдам – клятим гвалтівникам та вбивцям, яких, звісно, сюди ніхто не кликав. Він зібрав велику армію з місцевих жителів, розмістив їх всіх на торгових та купецьких кораблях(бо інших в нього не було) та вивів у море, з наказом винищити усіх русів до ноги…

…Того ранку було трохи туманно. Зухра прокинулася рано, вона розирнулася навколо - Алім мирно спав біля вигорілого вогню, поруч із могутньою фігурою Ерна. На диво навіть його лежаче положення свідчило про те, що він ніби прагнув захистити дитину від усього жахливого, що відбувалося в таборі. Звісно, Ерн намагався не залишати дітей самих, бо боявся, що їх скривдять. Бо вдень і вночі табір був безкінечним балаганом галасливих розбірок, таким собі міксом сварок, хмільних веселощів, пісень, криків гвалтованих жінок та дитячого плачу. Тільки під ранок все це припинялося. Коли зморені надмірними розвагами та алкоголем вікінги врешті засинали. І зараз було тихо, лише чиєсь хропіння та бурчання уві сні порушувало тишу.

 Раптом Зухра побачила, що з туману з’явилися кораблі, багато кораблів, усі вщерть заповнені людьми. Це не були люди її народу, але вона знала, що це мусульмани, всі вони були у білих та чорних тюрбанах, з круглими щитами, списами та луками, готовими зараз напасти.

Душевна боротьба охопила її – з одного боку вона дуже хотіла, щоб всіх цих клятих виродків якнайскоріше вбили, але вона напевне знала, що тоді вб`ють і Ерна, тож вона вирішила тихенько збудити його, щоб вони втрьох змогли тихенько втекти… Зухра підбігла до Ерна і, схопивши його плече, прошепотіла йому у вухо - Гей велетню, прокидайся, на нас напали, треба негайно тікати! 

Коли Ерн підскочив і почав витирати заспані очі, він побачив, що перші мусульмани вже висипали з кораблів і швидко бігли до них по коліно у воді, розмахуючи зброєю. Та на превеликий жаль Зухри, Ерн дістав свій бойовий ріг та щосили засурмив у нього – дівчина-підліток у лише у своїй уяві намалювала собі, що він і є той заморський принць, що приїхав по неї, якому вона допоможе подолати його болі, бо він її любить та віддасть за неї своє життя – та зов крові та голос предків виявився для нього на той момент набагато сильнішим за почуття до юної соплячки… Тож громовий голос його бойового рогу миттю розбудив воїнів. Вони поспіхом хапали зброю та обладунки. 

 А тим часом перший загін мусульман вже опинився на березі і найближчу до них група русів, що навіть не встигла стати до бойової лави, була зметано, мов суху траву сильним вітром.